Розділ 6: Пастка

Телефон задзвонив різко, вириваючи Вейла зі сну. Голова була важка, наче в тумані. Він глянув на екран — дзвонив Томмі. Вейл узяв слухавку.

— Так, Томмі, я слухаю… — сонно промовив він.

Але у відповідь почув інший голос, схвильований і тремтячий:

— Вейл! Це Емілі! Томмі сьогодні втратив свідомість. Просто так. Я викликала швидку, ми зараз у лікарні. Прошу тебе, приїжджай як тільки зможеш. Я дуже налякана…

Вейл одразу прокинувся остаточно. Його руки вже стискалися в кулаки.

— Так, Емілі. Заспокойся. Я скоро приїду, обіцяю. Дзвони мені в разі чого, — відповів він спокійно, але всередині відчував, що це не випадковість.

Він швидко привів себе до ладу, одягнув свій одяг і попрямував до маєтку.

Там уже всі збиралися: родичі, Вікторія та кілька слідчих. Атмосфера була напружена, кожен погляд — підозрілий.

— Цей самозванець вдерся у наш будинок вночі! — вигукнула одна з жінок із родини, її голос був різким і сварливим.

— Так, а ще розтрощив одну кімнату нагорі, — додав Вейл, посміхаючись зухвало.

— От бачте! Він навіть цього не приховує! — відрізала жінка, її очі блиснули злістю.

Слідчі піднялися зі стільців і підійшли до Вейла.

— Давайте поговоримо надворі, — сказав один із них холодним голосом.

Вейл кивнув і пішов разом із ними, відчуваючи, як кожен крок стає важчим.

Вони вийшли надвір. Повітря було прохолодним, світанковим, пахло росою й сирістю. Вейл дістав пачку цигарок, закурив. Дим повільно здіймався вгору, створюючи відстань між ним і слідчими.

— Хто ви такий? — запитав один зі слідчих, його голос був різким.

— І що ви робили вночі у цьому маєтку? — додав інший, дивлячись прямо в очі.

Вейл потягнув цигарку, його голос був спокійним, навіть трохи насмішкуватим:

— Я виконую вашу роботу, хлопці. Скільки ви вже тут винюхуєте? Кілька днів?

Його слова звучали як навмисна провокація. Один зі слідчих різко вибив цигарку з його рук.

— Хто ти такий? Відповідай! Інакше прямо зараз отримаєш, і я тебе в наручники посаджу! — гнівно додав він.

Вейл не здригнувся. Він дістав із кишені документи — посвідчення детектива державного департаменту поліції. Слідчі уважно вдивлялися, наче хотіли знайти підробку. Але довелося змиритися — воно було справжнє. Вони повернули йому документи.

— Але все одно ви не мали жодного права вдиратися у чужий будинок вночі, — холодно промовив слідчий.

Вейл різко відповів, його голос був твердим:

— Срати я хотів на все це.

Він дістав із кишені шматок, схожий на скло — уламок, який залишився після удару по духу.

— Ось доказ вбивці. І це не дівчина, йолопи.

Слідчі глянули на шматок, нічого не розуміючи.

— Що це взагалі таке? — сказав один із них.

— Шматок від справжнього вбивці. Він був тут цієї ночі. І якби не я — міг загинути ще хтось. А це дуже погано вплинуло б на вашу репутацію. Чи не так? — промовив Вейл абсолютно спокійно, його очі блиснули холодною рішучістю.

Слідчі переглянулися.

У вітальні панувала важка атмосфера. Лампи мерехтіли, відкидаючи довгі тіні на стіни, наче сам маєток слухав і чекав. Родичі сиділи за столом, нервово стукали ногами по підлозі, переглядалися, їхні обличчя були напружені. Вікторія сиділа осторонь, її руки стискали край сукні, очі блищали від страху.

Юрист розгорнув папери, його пальці трохи тремтіли, але голос звучав рівно:

— Маєток, земля, рахунки, колекції… усе це входить у спадок.

Кожне слово лише збільшувало напругу. Родичі стискали кулаки, хтось нервово поправляв краватку, хтось кусав губи.

— Отже, все майно та все вище сказане переходить до нового власника, — промовив юрист і зробив паузу.

— Ну ж бо, кажіть вже! — не витримав один із чоловіків, його голос зірвався.

— Вікторія! — голосно промовив юрист.

Усі родичі завмерли. Їхні обличчя перекосилися від люті й шоку.

— Не може бути! Що, прям усе!? — вигукнув чоловік, його кулак ударив по столу.

— Так сказано в заповіті, — спокійно відповів юрист, поправляючи окуляри.

— Але ж вона підозрюється у вбивстві! У такому разі вона не може прийняти все це! — вибухнула жінка, її голос був гнівним, очі блищали ненавистю.

Юрист глянув у бік слідчих, що стояли поруч із Вейлом.

— Панове, що ви скажете?

Слідчі переглянулися, їхні обличчя були холодними.

— З дівчини було знято всі підозри. Вона може отримати спадок, — відповів один із них.

— Що!? — розгублено вигукнула жінка. — Але ж ви казали, що вона винна!

Вейл піднявся, його голос був холодним і впевненим, наче вирок: