Розділ 5: Під прикриттям

Пізній вечір. Вейл відчинив двері офісу — всередині було тихо, лише слабке світло лампи падало на стіл. Повітря пахло папером і пилом. Томмі не було, але на столі лежала записка. Почерк був трохи поспішний:

«Обов’язково подзвони мені, якщо щось дізнаєшся або надумаєш щось робити. Я хвилююся.» — Томмі

Вейл усміхнувся сам до себе, його очі на мить стали теплішими.

— Оце пощастило мені з другом, — подумав він.

Він дістав телефон із кишені, холодний метал приємно лягав у руку, й набрав номер. Кілька гудків — і нарешті голос у слухавці.

— Я навіть сумнівався, що ти справді подзвониш, — жартівливо сказав Томмі.

— Як бачиш, ти помилився, — відповів Вейл тепло.

— Отже слухай. Я провідав старого. З ним все нормально. Досі живе в тому сараї, вовтузиться зі своїм мотлохом, але почуває себе добре, — розповідав Вейл, ходячи по офісу й машинально торкаючись книжок на полицях.

— Добре, що ти до нього з’їздив. Впевнений, він був радий тебе бачити, — відповів Томмі тепло.

— Спершу не дуже… але так, ти правий, — коротко додав Вейл, його голос став трохи задумливим.

Він замовк на мить, дивлячись у вікно на нічне місто, а потім продовжив:

— Я спитав його щодо маєтку. Він прочитав мені лекцію, що там може бути небезпечно, але дав кілька хороших порад.

Томмі засміявся, його сміх був легким, але трохи нервовим.

— Вибач. Просто ти так про це розповідаєш… То що будемо робити?

Вейл відповів твердо, його голос став холоднішим:

— Я повернуся в маєток. Маю перевірити все набагато детальніше.

— Але ж там усі родичі, — зауважив Томмі.

— У мене є одна ідея. Даси мені номер Вікторії. Я сам їй подзвоню та все розкажу, — відповів Вейл.

— Звісно, скину смс. Бережи себе, Вейле. І старайся не лізти в неприємності. Добре? — голос Томмі став серйозним.

— Добре. Ти теж бережи себе, — відповів Вейл тепло й поклав слухавку.

Тиша офісу знову накрила його. Раптом — звук повідомлення. Смс від Томмі з номером Вікторії.

Вейл дістав телефон, пальці швидко набрали цифри. Кілька гудків… ще кілька. Нарешті — клацання, і голос у слухавці.

— Ало, — коротко сказала вона.

— Добрий вечір, Вікторіє. Це Вейл Моррі… можливо пам’ятаєте такого, — промовив він трохи жартуючи, щоб розрядити напругу.

Дівчина всміхнулася, її голос став теплішим:

— Звісно пам’ятаю.

— В мене є кілька ідей, як вам допомогти. Але мені треба повернутись у маєток і все детально дослідити, — сказав Вейл рішуче, його голос звучав як обіцянка.

— Але ж я вам казала, що тут усі родичі. Вони не дозволять вам ходити й усе обшукувати, — голос Вікторії був трохи нервовим, у ньому відчувалася напруга.

— Так, я розумію. Саме тому в мене є до вас прохання, — відповів Вейл, його голос звучав твердо, але спокійно.

— Прохання? — здивувалася вона, і в її голосі з’явилася нотка цікавості.

— Ви казали, що Вінстон майже член вашої родини, і що ви йому довіряєте. Я хочу, аби він допоміг мені. Я стану одним із прислуги маєтку. Переодягнуся й буду виконувати роботу, а сам тим часом робитиму свою справу. Вінстон може допомогти мені з одягом та алібі, — впевнено сказав Вейл, його слова прозвучали як план, а не прохання.

Вікторія на мить замовкла. У слухавці було чути лише її подих. Потім вона промовила приголомшено:

— Дуже цікава ідея, Вейле. Я підтримую такий план. І поговорю з Вінстоном.

— Я можу завтра зранку вже приїхати? — спитав Вейл, його голос був рішучим.

— Так, думаю що так, — відповіла вона, і в її голосі з’явилося тепло.

— Тоді до зустрічі, — промовив Вейл.

— Дякую тобі, Вейле, що намагаєшся допомогти. Справді. Завтра побачимось, — сказала Вікторія тепло й поклала слухавку.

Вейл важко видихнув, сперся на стіл. Його очі були серйозними, але в глибині блиснула тривога.

— Чи вдасться мені? — подумав він.

Сонце тільки піднімалося над зеленими полями, розливаючи м’яке світло. Повітря було свіже, але в серці Вейла відчувалася напруга. Його кроки були важкими, але впевненими.

Біля воріт його вже чекав Вінстон. Старий дворецький стояв рівно, як завжди, його постава була бездоганною, але в очах світилося тепло.

— Пані Вікторія розповіла мені про ваш план. Я люб’язно згодився допомогти вам, — промовив він спокійно, його голос був рівний, але уважний.

Вінстон провів Вейла всередину. Їхні кроки луною відбивалися у довгих коридорах, стіни здавалися холодними й мовчазними.

— Є кілька правил. По-перше, ви не маєте права втручатися в справи родичів. По-друге, ваша робота — допомагати з хатніми справами, щоб ніхто не запідозрив. По-третє, якщо хтось поставить запитання — ви новий служник, і я за вас поручився, — сказав Вінстон, його голос звучав як наказ.