Розділ 4: З чого все починалось

Ранок. Вейл сів на автобус. За вікном пропливали поля, ліси, невеликі села. Дорога була довгою, кілька годин у тісному салоні, серед чужих людей. Він сидів біля вікна, дивився на пейзаж і думав.

Його думки були важкі: «Чи правильно я роблю? Чи готовий знову зустрітися з ним?

Сумніви й страхи стискали його серце. Він знав: ця зустріч неминуча.

Спогад: минуле 

Малий Вейл лежить на ліжку в невідомому будинку. Йому важко піднятися, тіло слабке. Він дивиться вниз — з його грудей випромінюється щось дивне, зелене світло, яке пульсує, наче живе. 

— Тобі не можна вставати! — суворо сказав чоловік, який врятував його, і швидко підбіг.

— Що відбувається? Де я? Де мої батьки? — сипав питаннями Вейл, розгублений і наляканий.

— Я пізніше відповім на всі твої питання. Але ти маєш мене слухати. Зрозумів? — наказав чоловік.

Вейл неохоче погодився й знову ліг. Слабкість узяла гору, і він заснув.

Час минав. Вейл поступово набирався сил. Чоловік дбав про нього, як про рідного, але на всі питання відповідав лише одне: «Потім.»

Минуло кілька тижнів. Біль у грудях став слабшим, він уже міг ходити. Але терпіння закінчилося.

— З мене годі! — вигукнув Вейл. — Відповідай вже нарешті на мої питання, або я йду звідси!

Чоловік довго дивився на малого хлопчика, важко видихнув.

— Гаразд… Слухай. — промовив він важко.

Вейл сів поруч із чоловіком на стілець. Тиша була важкою, повітря ніби застигло.

— Одразу скажу найстрашніше. — промовив чоловік, його голос був глухим і важким. — «Твої батьки не змогли вижити.»

Вейл заціпив, його очі розширилися. Він не вірив словам чоловіка, серце стискалося від болю.

— А цей шрам на твоїх грудях… це злий дух. Він обрав тебе як спосіб вижити та повернутись. Ось чому ти відчуваєш біль, слабкість, чому тобі важко. Твоє тіло бореться з ним. — пояснював чоловік, кожне слово давалося йому з труднощами.

— Я не вірю! Це не правда! Чому мої батьки не змогли вижити?! Духів не існує! Ти брешеш! — вигукнув Вейл, даючи волю емоціям.

Чоловік опустив погляд, його голос став теплішим, співчуваючим:

— Я розумію, що тобі важко повірити. Але прошу — повір мені.

— Ні! Я не хочу! Поверни мене додому! До батьків! — кричав Вейл, сльози вже текли по його щоках.

Чоловік на мить закрив очі, а потім суворо промовив:

— Слухай сюди уважно! Лише я зараз рятую твоє життя! Без мене ти загинеш! Мені дуже шкода, але тепер ти сам.

Вейл не зміг стримати сліз. Він просто встав, пішов до ліжка, ліг, обгорнув себе руками й намагався прийняти все, що почув. Його світ зруйнувався, але він мусив жити далі.

Автобус повільно зупинився на кінцевій. Вейл піднявся, його погляд був важким, але рішучим. Він вийшов — навколо майже нікого. Покинуте село, в якому вже майже не лишилося людей.

Він дістав пачку цигарок, витягнув одну. Запальничка клацнула, вогонь блимнув. Дим повільно розчинився в ранковому повітрі.

Вейл почав йти через село. Широкий край відкривався перед ним: зелені поля, старі хати, деякі вже обвалилися від часу. Пташки співали навколо, але ця мелодія лише підкреслювала тишу й занепад.

Його кроки були рівними, впевненими. Він йшов далі, поки не побачив будинок старого. Будинок стояв осторонь, мовчазний і непривітний, але водночас — єдиний, куди він міг прийти.

Вейл зупинився, кинув цигарку на землю й затушив її ногою. Його погляд був важким, але рішучим. Він підняв голову й пішов до дверей старого.

Вейл підійшов до дверей і постукав. Усередині почувся шаруд — старий рухався повільно, але впевнено. Він постукав сильніше.

— Та йду я! — долинуло з будинку.

За мить двері відчинилися. Перед ним стояв той самий чоловік, що кілька років тому врятував його, але тепер постарілий. Чоловік років шістдесяти, погляд похмурий, втомлений. Волосся сиве, коротка зачіска. Одяг простий, домашній.

— Давно не бачилися, Шон. — промовив Вейл.

Старий якусь мить мовчав, намагаючись повірити своїм очам.

— Так… давно. — нарешті промовив він. — Що тебе привело?

— Вирішив провідати тебе. — відповів Вейл.

— Провідати? — здивувався Шон.

— Ну гаразд… ще мені треба допомога. Порада. — зізнався Вейл.

— Ну гаразд, проходь. — сказав Шон, і вони обоє зайшли до будинку.

Всередині все було точнісінько як і раніше: ті самі меблі, ліжко, на якому Вейл розпочав інше життя, навіть запах лишився той самий.

— Ти б зробив обновку яку. — зауважив Вейл, оглядаючи старі меблі.