Розділ 3: Початок нової справи

Ранок був прохолодний, сонце лише піднімалося над деревами. Томмі та Вейл викликали таксі й поїхали за адресою, яку залишила дівчина. Вейл заздалегідь підготував усе необхідне: компас, записник, кілька речей, що могли знадобитися. Томмі взяв папки з документами, готовий до юридичної роботи.

Таксі зупинилося. Вони вийшли й опинилися перед великими воротами. За ними — маєток, величний і водночас стародавній, із високими стінами та темними вікнами.

— Нічого собі хатинка у дівчини… — здивовано промовив Вейл.

— Згоден. — додав Томмі, роздивляючись навколо.

Ворота раптом відчинилися. Звідти виїхала чорна машина, всередині сиділи люди, дуже схожі на слідчих. Це було логічно — дівчина згадувала загадкову смерть.

Вейл і Томмі швидко пройшли у двір, поки ворота залишалися відчиненими. Вейл дістав компас. Стрілка почала ходити колами, ніби втратила орієнтир.

— Це, мабуть, поганий знак… — нервово сказав Томмі, поглянувши на компас.

— Так. Хорошого мало. — суворо відповів Вейл.

Вони йшли далі. Біля маєтку розкинувся сад із доглянутими алеями, фонтаном, кущами у вигляді скульптур. Усе виглядало розкішно, але водночас тривожно. Томмі та Вейл не припиняли дивуватися побаченому, кожен відчував, що за цією красою приховується щось інше.

— Як ми взагалі будемо шукати її тут? Ти ж навіть імені не спитав. — запитав Вейл.

— Спокійно. Я зараз подзвоню їй. — відповів Томмі, дістаючи телефон. 

Вейл витягнув пачку цигарок, але Томмі майже гнівно зупинив його:

— Навіть не думай, чуєш.

Вейл глянув на нього — обличчя Томмі було занадто серйозним, видно, що він нервує. Він мовчки поклав пачку назад до кишені.

Томмі набрав номер:

— Ало. Доброго ранку. Це Томас Мюллер, ми з вами вчора зустрічалися й домовлялися зустрітись сьогодні. Так, ми вже тут. Гаразд.

Він поклав слухавку.

— Вона зараз підійде. Ходімо до дверей.  

— Ходімо. — коротко відповів Вейл.

Біля дверей порався дворецький — старий чолов’яга, але костюм сидів на ньому бездоганно, додаючи йому гідності.

— Доброго ранку. — привітався Томмі.

— Чим я можу допомогти, панове? — ввічливо відповів старий.

— Хто власник цього маєтку? — першим запитав Вейл.

Дворецький опустив погляд.

— Власник загинув два дні тому. Зараз точно не відомо, хто буде новим власником. Але тут зібралися всі родичі. — його голос був спокійний, але в ньому відчувалася скорбота.

— У нас зустріч з одним із членів родини. — втрутився Томмі.

У цей момент вхідні двері відчинилися. На порозі з’явилася вона — та сама дівчина, але зовсім інша, ніж учора в кафе.

Молода, симпатична, років двадцяти п’яти. Чорне довге, пишне волосся спадало на плечі. Очі — блакитного відтінку, глибокі й трохи сором’язливі. На шиї блищав кулон. Сукня у стилі «бебі‑дол» червоного кольору, чорна спідниця. Її погляд був теплий і дружній, але водночас приховував щось.

Вейл аж заціпів на місці. Учора він бачив лише зелене сяйво магії навколо неї. А сьогодні — справжню дівчину, живу, красиву, але з тією ж таємницею в очах.

Вейл стояв, трохи розгублений, злегка відкривши рота. Його впевненість, яка завжди була поруч, наче розчинилася в повітрі. Він дивився на дівчину, яка вийшла з дверей, і не міг відвести погляду.

— Вони зі мною, Вінстоне. — тепло промовила Вікторія, звертаючись до дворецького.

Вейл все ще стояв, наче примара, не рухаючись. Томмі штовхнув його плечем, щоб вивести з заціпеніння.

— Вітаю. — сказав він, підходячи ближче до дівчини. — Як нам до вас звертатись?

— Вікторія. — представилась вона, її голос був м’яким, але впевненим.

— Дуже приємно. — відповів Томмі з усмішкою. — А це, власне, мій друг. Вейл Моррі — відомий детектив і захисник простих людей. — гордійливо додав він.

— Та годі тобі. — буркнув Вейл, намагаючись приховати збентеження. — Радий з вами познайомитись. — сказав він невпевнено, але щиро.

— Ходімо зі мною, поговоримо всередині. — запропонувала Вікторія.

— Вінстоне, будь ласкавий, зроби для гостей чаю. — попросила вона тепло й ввічливо.

—  Звичайно, пані. — відповів старий і пішов виконувати прохання.

Вікторія повела Томмі та Вейла всередину будинку. Щойно вони переступили поріг, маєток одразу кинувся в очі своєю старовинною величчю: високі стіни, кам’яна підлога, скульптури, масивні столи. Усе виглядало незвично, ніби вони потрапили в інший час.