24

Нік з Діаною сиділи в кафе. Вони мали про що поговорити. О, ще би. Адже він дав дівчині такий матеріал. І ще дасть не один раз. Якщо з ним гарно себе вести. І тому їй треба триматися цього джерела інформації. Хто знає, можливо колись саме завдяки його інформації її винесе на хвилю популярності і вона зможе просунутися далі.

– А ще, наш головний редактор взявся друкувати вірші Артура. – сказала Діана. – І все це завдяки вам, Ніку. Думаю, ми з вами могли би стати добрими друзями. Навіть пори те, що ви не дуже любите журналістів.

– Хто вам таке сказав? – здивувався Нік. – Я не люблю тих, хто голову мені морочить і хоче щось із себе показати. А так я завжди готовий до спілкування.

Дівчина усміхнулася. А от деякі її старші колеги були зовсім іншої думки. Вони того її і вислали до Ніка, будучи впевненими, що вона нічого не доб’ється. І тепер їх всі чорти хапали від заздрості. Бо її стаття мала шалений успіх. А творчість Артура крім того що теж привертала увагу до себе, то ще й оплачувалася директрисою і Соломією Арнольдівною. Тож редакція завдяки своїй молодій співробітниці отримала непогане зрушення.

– Не уявляю собі, що би я робила якби ви мені не дали цю інформацію.

– Шукала би іншу. – жартував Нік. – Зрештою, інформації у нас ще буде повно. Повірте мені.

– І ви будете готові нею поділитися зі мною?! – спитала журналістка.

– Ну а чому ні? – відповів питанням на питання Нік. – Що мені заважає це робити? Думаю, що за кілька днів у нас знову буде щось такого плану. А якщо не буде, то вигадаємо для вас якийсь матеріал. Наприклад, інтерв’ю з … кимось і з відділку. Поговоримо про методи роботи, обговоримо різні нюанси. Словом, не переймайтеся. Писати буде про що.

А в той же самий час вулицею йшла Ліза. Після всього, вона часто гуляла містом одна, одягнувши навушники і слухала радіо. Вона навіть якось прийшла на могилу до Артура. Але так і не наважилася підійти до самої могили. Лише постояла недалеко.

І от зараз, в цей же самий момент, поки Нік мило бесідував з Діаною в кафе, вона йшла повз це саме кафе. В навушниках грала тиха фонова музика і диктор майже таким самим тихим, заспокійливим, як і в Артура, голосом читав вірш. Той самий, початок якого їй прочитав Нік в своєму кабінеті. Вірш, яким Артур звертався до неї з того боку реальності, нагадуючи про той далекий вечір, коли він прийшов провідати дівчину, як вона була хвора. А Ліза заснула тримаючи його за руку.

Її вуста солодкі, її гнучкий стан

І очі – ці два океани.

Мені вже треба йти на жаль,

Блукати іншими світами.

Буде триматись в пам’яті та мить,

Коли зустрілися ми з нею.

Нехай прекрасна Ліза тихо спить

А я піду назавжди від неї.

Лиш місяць, брат закоханих сердець,

В цей вечір буде з неба споглядати.

І дивуватиметься весь ангельський світ,

Як на землі люди можуть страждати.

А Ліза нехай тихо спить…