22

Почувши всю правду, Тамара Едуардівна, втратила свідомість. Жінку ледве привели до тями. Нік стояв поруч. Він дивився на все це і думав. Думав про те, що всі ті хто так «щиро плачуть» за своїм улюбленцем навіть не здогадувалися, що коїться в них за плечима. В яких умовах жив Артур. Як його сприймали одногрупники. Зрештою, тепер це більше не має значення.

– Хто би міг подумати! – плакала жінка. – Колись, я б ніколи не повірила, що все це правда. Все виглядало зовсім інакше. Він завжди був такий скромний, тихий, привітний. Такий сонячний.

– Він просто носив маску. – відповів Нік. – Коли людина самотня, вона ховається в своєму коконі а для всіх лише показує те, що вони хочуть бачити. Ваша підтримка для нього була цінна. Але просити чогось іще він би ніколи не наважився.

Нік попрощався і вийшов з кабінету. Вже на виході з корпусу йому зустрілася Соломія Арнольдівна. Вона була виглядала неважно. Видно, далася взнаки недоспана ніч. А може й дві.

– Отже, ви знайшли того, хто це зробив? – запитала вона.

Нік кивнув головою. Вони відійшли в бік і він розповів їй абсолютно все. Соломія Арнольдівна лише потупила погляд в бік. Її мало цікавило ім’я вбивці. Вона ніяк не відреагувала і на Лізу. Так, наче це її не стосувалося. Вона не плакала, не падала, не втрачала свідомість. Вона лише глянула на Ніка і попросила віддати їй всі папери Артура.

– Я хочу зробити для нього бодай щось. Якщо не змогла при житті. То зроблю це зараз. Я хочу всі його вірші випустити в світ. Хай йдуть між людей. Кілька постараюся записати в аудіо форматі. Можливо навіть зроблю з котрогось пісню. Як уже вийде. Але буду пробувати. У нього ж мало бути кілька написаних власних пісень.

Нік обіцяв допомогти з усім, що буде треба. Він також обіцяв підкинути трохи грошей. Не міг він не згадати і про Діану.

– Це було би чудово! – сказала Соломія Арнольдівна. – Я була би вам і їй дуже вдячна. Це би було найкраще заспокоєння для мене. Тай для самого Артура теж.