21

Станіслав, як і сказав Нік, мав гадку виїхати. Він вже навіть встиг зібрати речі і купити через інтернет квиток на автобус. Але це лише аби заплутати слід. Бо їхати він збирався поїздом. Там менше хтось буде шукати. А якщо в тебе ще й підроблені документи – то взагалі відкритий шлях.

Однак, свій задум він виконати не встиг. Нік з Кирилом приїхали під будинок саме вчасно. Бо за кілька хвилин мало приїхати таксі, яке і мало би відвезти хлопця до вокзалу.

– Таксі подано! – сказав Нік, коли вони зайшли до квартири. – Поїдемо з нами!

Нік пояснив, що у нього є ордер на арешт і показав документ. Станіслав спочатку робив вигляд, що він не знає про що мова. Він всіляко обзивав їх обох з Кирилом. А його тато, Борис, навіть грозив викликати «хлопців на підмогу». Словом, класика старих часів. Не допомогло тут навіть якесь посвідчення, котрий той тикав всім під ніс.

– Та хоч партбілет! – спокійно Нік. – Закон є закон.

Вкінці-кінців, вони таки здалися. Далі чинити опір не було сенсу. Тож всі дружньо поїхали до відділку.

Вже в кабінеті Станіслав почав говорити інакше. Він навіть був готовий піти на угоду зі слідством. Або й написати щиросердечне розкаяння. Але Нік був невблаганний.

– Ти холоднокровно застрелив свого одногрупника. Коли ми прийшли до тебе перший раз, ти увімкнув дурня. Тепер чинив опір. Ніякого тобі ні розкаяння ані угоди. Будеш відповідати як слід. Одного не можу зрозуміти – мотиву! Навіщо? Що він тобі такого зробив аби аж так вчинити? Невже ти так зненавидів його що аж готовий загубити навіть своє життя!?

Той якусь мить мовчав. А потім сказав:

– Артур завжди був у всіх на устах. Ним завжди тицяли нас, що мовляв він може а ми слимаки. Він всіх заворожував. Розумієте, всіх. За ним мліли купа дівчат. І це при тому, що він собою ніколи нічого не являв. Теж мені безсмертний геній. А знаєте, як то коли кожен раз тобі в очі тикають, що він мало не божество якесь – а ти ніхто. І не лише мене.

– Хіба це повід? – спитав Нік.

– Ні. Ми терпіли. Спочатку хотіли його взяти в нашу компанію. Він відмовився. Обізвав нас татовими синками. А мені сказав, що я дурно промотую час і гроші. Але найгірше це те, коли я дізнався, що дівчина з якою я вже майже рік зустрічаюся теж мріє про нього. Чорти би їх всіх взяли! Як так!? Він може мати все! Може крутити всім! Розумієте! Я не витримав. Я знав, що вона хотіла зустрітися з ним там, на даху. І пішов. Я думав, що просто дам йому пару разів в писок і все. Коли я прийшов – то побачив, що він грає на самому краю. А перед тим, поки я піднімався ще на дах, то чув як він з кимось говорив. Це була вона – Ліза. Я просто не міг далі витримати. Він володів усіма. Ви уяви не маєте, як він виглядав тоді. Як якесь міфічне божество.

– Ти безумець! – відказав на те Нік. – Він був такий бідний, що навіть не мав доброго ліжка аби виспатися. Не знав своїх батьків. Жив з перестарілою бабусею. Він жив лише своєю музикою. І більше нічим. Бо нічого іншого не мав. Він не був зверхнім. Він просто не мав ні копійки грошей. А те, що йому вдавалося заробити – то все йшло на їду, оплатити комуналку і купити щось з секонд-хенду. Тому і соромився себе перед вами. А ще, він повільно помирав. У нього розлазилася печінка. Розтин показав страшну картину. Його, напевне, боліло. Думаю, що навіть дуже сильно. Але йти до лікаря він не мав з чим. І при тому всьому він творив. От кого ти вбив. Ти вбив не конкурента. Ти вбив людину, котра все життя жила в злиднях, страждала і творила. І котра любила вас усіх. Правда скрито. По своєму.