20

– Ви мені збрехали! – гостро сказав Нік до дівчини.

Та дивилася на нього невинними очима. Але це ніяк не змінювало його строгості в словах.

– І так, почнемо з того що, – продовжував Нік, – ви обманули слідство! Коли я вас питав про Артура – ви мені сказали, що він був егоїстом і що його багато хто не любив. Але це була неправда. І ми обоє це знаємо. Ви давно. Я тепер. Цим ви хотіли заплутати слід. Хіба ви не розуміли, що рано чи пізно ми про все дізнаємося!? Я це розцінюю як умисне. І таким чином ми можемо кваліфікувати вас як співучасницю у злочині. Адже так виходить!?

Дівчина сиділа бліда як смерть.

– Ви змовилися з Станіславом Атласним, вашим хлопцем, і вирішили якимось чином налякати Артура. – продовжував Нік. – Втім, ваш кавалер не розрахував всіх нюансів і в кінцевому результаті застрелив Артура. Так?

Ліза мовчала і лише дивилася в одну точку весь час поки Нік говорив. Так, наче це її зовсім не стосується. Лише коли він перестав говорити, дівчина повернула голову до нього і сказала:

– Це не правда. Ви просто хочете мене залякати аби я дала свідчення проти Стаса. Бо ви вже знайшли собі цапа-відбувань. Чого ви причепилися до мене зі своїм Артуром!

Настала тиша. Нік чекав, коли вона заспокоїться аби продовжити розмову далі.

– Не хочете мені нічого розповісти. – спокійним тоном сказав Нік. – Що ж, це ваше право. Шкода, що ви вирішили грати в мовчанку. – і він почав «закидувати вудочку», розповідаючи про хлопця дещо з того, що вже добре знав.

– Що ви хочете від мене? – спитала Ліза. – Артур сам вліз бозна куди. Я тут до чого! В нього було кула купа дівок. Чи ви думаєте, що він був таким святим, як про нього розповідають. Думаєте, що він був таким білим і пухнастим! Артур був законсервованим егоїстом! Він нікого не бачив окрім себе самого! Він думав лише про себе! Так, багато хто його не любив. А що там було любити? Якийсь вискочка! Для нього мало значення лише те, чим він жив! Все! А оточуючі для нього були ніким. Ви розумієте, ніким!

Ліза явно вийшла з себе. А в таких випадках люди не відчувають коли треба зупинитися і перестати говорити.

Вона говорила і говорила, поливаючи брудом колишнього одногрупника, незважаючи навіть на те, що він в цей час холодним лежав в морзі на столі.

Нік дивився і лише дивувався одному – звідки скільки ненависті до людини, котра тобі нічого злого не зробила. А головне – за що? За те, що ставив свій талант вище всього іншого, для нього не суттєвого!

Зоєв дивився на цю дівчину і десь глибоко в середні йому було і її жаль. Бо це знищена людина. Ненависть роз’їдає людину як іржа залізо. Але з іншого – а хто в тому винен, як не вона сама.

Нарешті вона закінчила. Нік спер голову руками і ще якийсь час так сидів непорушно. Потім він підняв очі, глянув на Лізу і сказав:

– А знаєте, я читав Артурів щоденник. І поки ви так очорняли його, я відкривав для себе нового генія. Генія, котрому не судилося увійти в історію людства. Він недоїдав. Не мав що одягти. Не мав за що собі щось краще купити. Він був самотнім. Страшенно самотнім. І розумів, що він вам і вашим друзям не пара через свою бідність. А ще він страждав від ваших насмішок. Ось послухайте один з його ранніх віршів:

Прекрасна Ліза тихо собі спить.

Будити я її не буду.

Нехай, вона зараз мовчить.

Я ж голосу її ніколи не забуду.

Нік читав повільно, тихо. Він виділяв кожну кому, кожну крапку. Так він ще читав колись давно в школі. І лише зараз він собі пригадав той час, читаючи вірші Артура. Він закінчив читати, закрив і відклав щоденник. Потім перевів очі на Лізу.

– Можете йти. – сказав Нік. – Я більше вас не затримую. Доказів того, що це зробив Стас в нас достатньо. Ваших відпечатків там наче не знайшли. Ніяких інших доказів теж. Ви вільні. Ідіть.