18

Як і казав Олег Віталійович, за годину в двері кабінету хтось постукав. Нік було приготувався до важкого двохгодинного робочого часу. Він вже уявляв як відкриваються двері і на порозі стоїть Аделаїда Семенівна або Надія Романівна, котрих він ну дуже сильно «любив».

Раптом двері відчинилися і до кабінету увійшла якась дівчина. На вигляд їй було років двадцять сім-двадцять вісім. Може рік-два більше. Обличчя овальне, малі карі очі, курноса. Висока, струнка, коротке до пліч пофарбоване в блонду волосся (виднілися темні корінці), у вільних світлих джинсових штанах і темно-коричневій курточці.

– І так, ви – Нік Зоєв! – сказала незнайомка. – Мене звати Діана Снігова. Я журналістка газети…

– Так-так мені казали. – обірвав її Нік. – Прошу сідайте. Чай? Каву?

– Спочатку справа! – відповіла дівчина.

Ага. Яка второпність. Бо потім можна буде їй навішати на вуха щось і «відпустити з миром» нічого путнього не сказавши. Так іноді роблять. Коли інформацію не можна випускати зі стін передчасно.

– Будь-ласка. Ваше питання – моя відповідь.

Діана сіла на диван, недалеко від Ніка, закинула ногу на ногу і взяла блокнот поклала його на коліна і була готова записувати.

– Думаю, вам є що розповісти. – почала вона. – Мене цікавить перш за все – хто вбивця.

– І ви думаєте, що я вам отак-от взяв і розкрив усі карти. – розсміявся Нік. – Розслідування це процес а не гадання на картах. У нас є підозрювані. Але доки немає остаточних доказів, я не можу назвати нікого з них злочинцем. Презумпція невинності. Слово, котре ви так часто любите використовувати на сторінках своєї газети. І не дивіться на мене так. Я читаю пресу.

Видно така відповідь не дуже задовольнила журналістку. Але позиція Ніка справила на неї враження. Вона спочатку трохи скривилася. Однак, потім продовжила далі.

Нік розповів їй про хід розслідування. Він розказував все, про що можна було відкрито говорити, оминаючи ті моменти, про котрі слід було помовчати. І котрі найбільше цікавили Діану. Втім, інформація, якою поділився Нік, з його погляду, була доволі корисна і актуальна.

Дівчина зрозуміла, що витягнути з нього нічого не вийде. Принаймні раніше аніж можна про це буде говорити. Тож вкінці-кінців була змушена перестати задавати каверзні питання, які могли би бодай якось хоч трохи витягти інформації проте, хто ж справжній вбивця.

– Ви знаєте, Діана, я цього сказати не можу. – вів своє Нік. – Але якщо ви справді зацікавлені в цій справі і хочете дізнатися першою. А ще, якщо обіцяєте більше не писати про нас, як про перевертнів в людській подобі, я дам вам те, що ви хочете. І ви першою отримаєте ім’я вбивці і всі обставини.

– Добре. Домовилися. – відповіла та.

– Тоді до завтра.

– І що, ви вже завтра впіймаєте вбивцю? – з недовірою запитала журналістка.

– А може ще й сьогодні вечором. Все буде залежати в якому домі буде Меркурій. – засміявся Нік. – Жартую звісно. Я чекаю на результати експертизи. А тоді вже будемо діяти.

– Тоді в якості компенсації, за нині, ви дасте якусь гарну інформацію!?

– Навіть більше. Я розповім вам усе про цю справу: мотиви, факти, нюанси. Ексклюзивне інтерв’ю. І можливо, що не лише про цю. Адже, колонка кримінальної хронічки за вами, чи не так?