15

– Слухай, Кириле, а ти там розповідав про того Станіслава Атласного? – спитав Нік, коли зайшов до кабінету.

– Нічого цікавого. Не наш клієнт. – відповів Кирило.

– Це ще як сказати. Треба з ним поговорити. Поїхали!

За кілька хвилин вони вже їхали вулицями міста, минаючи один за одним повороти. Нік сидів на передньому сидінні. Кирило, як завжди – на задньому, за водієм.

– Ну і що ми йому скажемо? – спитав Кирило.

– Те саме, що і всім. – відповів Нік. – Його вже три дні на парах нема. Думаєш, просто так?

– Це ж не доказ.

– Звісно, що ні. Зате це причина, чому ми приїхали до нього. Аби провести формальне опитування.

Станіслав вдома був не сам. Двері відчинила його мама – Дарина Антонівна. Вона була здивована, з чого це раптом її сином зацікавився відділ карного розшуку.

– Ми опитуємо всіх, хто бодай трохи знав Артура. – спокійно пояснив Нік. – Бачите, Дарино Антонівно, ситуація дуже складна. Вбито молодого хлопця. І для нас важлива кожна деталь. Бо саме вона може пролити світло на суть справи.

– Ну, в такому разі проходьте, сідайте. – відповіла жінка і вказала рукою на гостину. – Я зараз покличу Стасика.

За хвилину в дверях з’явився і сам Станіслав. Трохи вище середнього зросту, спортивної статури, доволі таки м’язистий парубок, коротко стрижений (можна сказати бритий), одягнутий в модну кофту і спортивні штани.

– І що вам від мене треба? – спитав він зухвало своїм баритоном.

Нік вдав, що він не побачив нічого і вказав рукою на крісло аби сісти.

– Дякую, я постою. Часу нема. Питайте! – нервово буркнув Стас.

Нік почав задавати шаблонні питання і в цей час пильно спостерігав за поведінкою хлопця. Той відповідав з неохотою. Щось мимрив собі під ніс. Іноді уникав прямої відповіді, коли мова йшла про Артура. Тож можна було робити собі відповідний висновок.

– І останнє питання. – сказав нарешті Нік. – Які у вас з Артуром були відносини?

Станіслав відповідати не спішив. Або не хотів. Але Нік чекав на відповідь. Тож він мусив щось сказати.

– Нормальні в нас були відносини. – пробрав він.

Нік з Кирилом закінчили бесіду, попрощалися і вийшли з дому. Вже в дорозі Нік повернувся до Кирила і спитав:

– Що думаєш?

– Слизький він. Не вірю я його словам. Крутить щось.

– Бреше. – підсумував Нік.