9

Жінка не дуже була настроєна на бесіду. Точніше, вона була чимось насторожена або налякана. Щось було такого, що вона хотіла би промовчати.

– І так, – продовжив Нік, – ви мені щойно обіцяли розповісти про Артура.

– Обіцяють одружитися. А я вам вже все розповіла в кабінеті нашої директриси. Чи ви думаєте, що тут зможете натиснути на мене?

– В жодному разі. – спокійно відповів Нік – Я навпаки хотів би аби ви самі відверто поговорили зі мною і розказали все, що могли упустити тоді.

На що він натякає? Що вона могла такого упустити?

– Я не маю більше нічого додати. Окрім того, що вже сказала. А ви «так уважно занотували» – зневажливо відповіла жінка, нагадуючи Нікові, що він тоді ні слова не записував а лише дивився на неї.

– Ну що ж, в такому разі я буду змушений попрощатися з вами. Ненадовго. Завтра я викличу вас офіційно. І тоді ми з вами поспілкуємося в моєму кабінеті. Без чаю і печива. А все під протокол. Так як ви хочете.

Його посилання досягло цілі.

– Гаразд. Як на то пішло, я розповів вам одну річ. Але без будь-яких записів. Я ніяк не хочу аби це випливло.

Він досягнув свого. Зараз буде сповідь. Можливо навіть «жирніша» аніж він думав.

– Я любила Артура. – сказала Соломія Арнольдівна. – І як його викладач. І як подруга. І як жінка. І не дивуйтеся так. Ви ж самі бачили, він був красенем, що й казати. Стрункий, вродливий, обдарований. Я довго добивалася його. Старалася витягти якомога вище. Навіть до дядечка звернулася за допомогою. Адже він справді був того вартий. Я захоплювалася ним. Ви знаєте, я вперше зустріла людину, котру я змогла справді покохати. Аж тепер. Так пізно. Він був моїм ідолом. Моїм всім. А разом з тим стала йому наче мама.

– Це було взаємно?

– Чи було це взаємно? – якось машинально повторила вона. – Це було абсурдно. Як ви собі уявляєте аби молодий хлопець… Втім, що скривати. У нас з ним було декілька разів. Перший раз він провів мене після концерту. Це було щось неймовірне. Вам цього ніяк не зрозуміти. Я отримала те, чого хотіла.

– І ви не хотіли аби хтось про це знав. Бо боялися, що на роботі можуть виникнути проблеми.

– Звісно. А як ви собі думаєте. Знаєте які є правила. Або відчислять його. А піду геть я. Хоча, по великому рахунку, думаю що це не було б новиною ні для кого. Я його таки обожнювала.

– Розкажіть щось про Артура. Яким він був. Його внутрішній портрет, так би мовити.

– Він був замкнутий. Ви знаєте, генії – вони такі. Не думайте, що я просто втюрилася в якогось там симпатичного молодика. Ні, я закохалася в його дар. В силу його внутрішнього генія. В цей такий незвичайний творчий світ, котрий жив у нього в середині.