3

– Так, Артур є нашим студентом! – підтверджувала Тамара Едуардівна, директор закладу. – Він мав би закінчити навчання. Боже правий, який він був здібний хлопчина. Він так прекрасно вмів грати, що я навіть сама плакала на його виступах. Ви розумієте, він мав дар, якого не мають тисячі інших наших учнів. Він відчував інструмент. Він жив ним. Ми навіть гордилися ним, наче він був другим Паганіні. Я не можу повірити в те, що ви кажете!

– Ну а які в нього були стосунки з вчителями? Може він мав якісь не порозуміння? – Нік «прощупував землю».

– Ну що ви! Він був прекрасним хлопцем! Він завжди був готовий послухати, що би я не попросила. Це була золота дитина. – Тамара Едуардівна втерла сльозу і продовжила. – Він був таким ніжним. Ви ж розумієте, якими не раз бувають діти! А він – ні! Він був інакшим. Навіть наш Софрон Аронович, викладач, був в захваті від нього. А він в нас дуже специфічний мужчина. Скрипаль вищого класу! Для нього всі якісь не такі. А от Артур був його, можна сказати, музичним сином. Він його всюди просував. Возив нарізні конкурси, заходи, виступи. Він вірив в нашого Артурчика! Що ж тепер з ним буде, з бідним Софроном Ароновичем! Він інфаркт дістане як почує що сталося! Я навіть не знаю, як підійти з цією звісткою до нього. Це вб’є старого маестро. Розумієте, знищить!

Директорка плакала непідробними сльозами. Видно, щось таки значив для них цей малий. І це зацікавило Ніка. Інші викладачі теж в один голос говорили те саме. Словом, це був їхній улюбленець, котрого вони назавжди втратили. Лише один Софрон Аронович, після того як відійшов від шоку, сказав наступне:

– Я не буду ідеалізувати Артура. Для чого вам ці всі балачки. Так, він був не просто талановитий. Він обдарований самим богом. Але й мав деякі свої слабкі сторони. Ні, ні, ні він не буянив, не вживав нічого. Він закохувався. Знаєте, такі люди дуже часто бувають з надто слабкою емоційною незалежністю. Їм постійно не вистачає оцього відчуття ейфорії. Цього поштовху в середині них самих аби творити. Це є творчий потенціал, котрий заряджає кожного митця на звершення. Тому вони шукають його. Хтось знаходить в спокої. Хтось на лоні природи. А хтось пускається в гущу різних ігор. Думаю, ви мене розумієте. Артур був красивим хлопцем. На нього звертали увагу. Йому пророчили велике майбутнє. Тому і не дивно, що за ним завжди водилися черги друзів. А найгірше подруг. Бо далеко не всі вони бажали йому добра.

– То ви вважаєте, що його міг хтось вбити через заздрість? – спитав Нік.

– Або ревнощі. – спокійно відповів професор.

Розмова з працівниками училища закінчувалася одним і тим же – всюди бачили заздрість. Ну а ще, звичайно, ревність. Клубок і з двох ниток. Двох різних, причому. Куди він поведе? Можливо, в два різних напрямки. А може в один?

Втім, Нік жалкував, що не було змоги поспілкуватися з одногрупниками Артура. Всі вони були зайняті репетиціями поза стінами училища. Тож цю справу доведеться відкласти на завтра. Шкода. Бо слід стигне.

Однак, Нік не сильно засмучувався. Всі напевне в один голос будуть говорити про те ж саме, що і їхні наставники, захоплені молодим обдаруванням, котре так нещасно покинуло цей світ. Завтра він приїде сюди з Наталею. Все ж таки в групах є багато дівчат. І їй вдасться почути щось таке, чого йому навряд чи скажуть.

А поки що, залишалося повертатися до рідних стін свого робочого кабінет і послухати, що там принесли йому дорогі колеги.