1

Була вже дуже пізня осінь. На дворі була напрочуд тепла погода. Дні були сонячні а ночі прохолодні але приморозку не було. Деякі дерева ще повністю скинули листя. Лише повний місяць ось уже яку ніч світив у вікно. На дворі було видно майже як у день. Такою прекрасною була погода. Радість для поетів, художників і романтиків.

– І для вбивць! – додав Нік, коли Саша закінчила розмірковувати про красу осінньої ночі, сидячи на диванчику в його кабінеті.

– Ти стаєш просто нестерпний! – відповіла вона. – Я щойно намалювала таку прекрасну картину перед очима. А ти що зробив?! Взяв і все отак-от просто спаплюжив одним лише словом.

– Робота в нас така. – усміхнувся Кирило. – Не романтична і не поетична. Тому і думаємо ось так, як Нік озвучив.

– Та тьху вам під ноги, які ви злі. Ну хоч би раз побачили щось інше аніж трупи і злочинця. І де ж ваша душа? Ота ваша нитка зв’язку з вищим, кращим, не земним!

Кирило з Ніком лише мотнули головами. Про що може бути мова, коли вони тут сидять вже третій вечір, документацій ну роботу надолужують. І це в той час, коли всі нормальні люди десь гуляють, насолоджуються свіжим повітрям, відвідують кіно, театри. Вкінці-кінців, просто сидять вдома і бесідують зі своїми домашніми. Ах, стоп, у них же нема нікого з домашніх. Навіть нема з ким поговорити.

– Ось так і живемо. – пробурмотів Кирило. – Від зарплати до зарплати.

– Ну тобі скаржитися нема нащо! – промовила Наталія. – Живеш як хочеш. Маєш повну свободу. Ніхто тобі слова не скаже, де ти був, чого пізно прийшов.

– Так, – зітхнув Кирило, – ніхто не скаже. Як і ніхто не скаже доброго слова ніколи.

Він потягнувся в кріслі, потім взяв кружку і вийшов в коридор. Рідко можна було побачити його таким. Так наче його дуже чимось образили.

– А що такого я сказала? – спитала Наталія. – Чого Кирило образився?

– Нічого такого. Просто ми, чоловіки, іноді теж щось відчуваємо. Хочемо миру, спокою, тепла. – відповів Нік. – А він то взагалі окрема тема. Кирило ж ріс без мами. Антоніна Давидівна, то не його мама. Це його тітка. Вона добра жінка. Але все одно ніколи не може замінити справжню матір.

– А де його мама?

– Загинула в автокатастрофі. Він тоді ще малим був. Заледве її може пригадати. Тато в Кирила був військовим, строгим чоловіком. От і виховував сина на свій лад. А малому треба було ласки. Котрої, до речі, батько і сам ніколи не мав, бо був круглим сиротою. Тож не дивуйся, що Кирило такий. Живе як може. А те, що бігає по дівках – то від того і бігає. Шукає оцього відчуття, котрого не отримав в дитинстві. І ніяк не може знайти. Бо його там нема. Тільки з ним про це ні слова! – суворо сказав в кінці Нік.

За мить повернувся Кирило. Він вже був одягнений в куртку і тримав в руці папку.

– Ну, що панове, вечір не добрий! – сказав він заходячи. – Маємо свіжу роботу! Щойно поступив дзвінок до чергового. Комусь десь кінець настав. Хто їде?

– Я! – озвалася Наталія.

– Ні, сиди. Я сам поїду. – зупинив її Нік. – Розвіюся трохи від цих стін і їхнього накипу. А ти йди додому. Маєш малого. Йому треба мами. А ми з Кирилом будемо стояти на сторожі закону цілу ніч. – і вже виходячи звернувся до Саші – А ти нікуди не дівайся! Будь на зв’язку! Можливо, буде треба твоєї допомоги. Мало там що.