24

Нік повертався додому. Він йшов вулицею а зверху накрапав легенький дощик. Нік роздумував. Він згадував все, що відбулося з ним за останній тиждень. І новину про смерть Мовчуна. І процес розслідування. І всі ті брудні таємниці, котрі йому довелося відкрити для себе. І навіть блеф, завдяки якому він розколов нещасного Ореста.

Добро і зло гуляє по світу, зустрічаючись нам в оболонках людських тіл. І ніхто не знає, що може ховати за маскою співрозмовник. Як і ніхто не знає де знайде свій кінець. Все це лише процес. Дорога, по котрій всі ми рухаємося. І кожен шукає те, що є в середині його самого: добро чи зло. Кожен міряє. Кожен ненавидить. Але ніхто не думає, що за всі свої дії колись доведеться здавати звіт.

А скільки було зроблено необдуманих вчинків. Скільки потім було за то пролито зліз. Але що з того, як вже поїзд пішов і минулого вже не повернеш. Мить – ось що є в нашій владі. Не минуле. Не майбутнє. Але ця єдина мить, котру треба використати правильно. І якби всі так думали, то менше було би зла на світі.

Але, на жаль, в ту мить ніхто не хоче думати. Всіма жене їхнє власне я. Гордість, котра скидає з п’єдесталу навіть найсильніших світу цього, жене людьми і провадить просто в прірву.

Коли ж закінчиться це безумство? Коли люди нарешті зрозуміють всю абсурдність цього всього? Напевне ніколи, раз вони добровільно ідуть на повідку своєї гордині. І ніщо, ніякі доводи не допоможуть змінити їхню думку. Видно, так воно має бути. Аби одні ставали кращими а інші… А інші аби ніколи вже не змогли змінитися і йшли до свого логічного кінця і падали в прірву смерті і забуття.

Нік пройшов парк. Він обійшов будинок і вийшов якраз на свій під’їзд. Він глянув перед себе і побачив біля самих дверей Сашу, котра чекала на нього. Нік підійшов ближче.

– Нік, дозволь перепросити тебе! – сказала вона. – В кабінеті я була не права!