22

За вікном був черговий осінній день. Погода була похмура. Вітер гойдав дерево, котре росло навпроти вікна, зриваючи з нього листки кидав на землю. В кабінеті було тихо. Тільки Олег Віталійович говорив в пів голосу. Це він так в черговий раз дякував своїм працівникам за пророблену роботу.

– Хто би міг подумати. – сказав врешті-решт він. – Хто би міг подумати, що все аж так серйозно. Втім, наш дорогий генерал Перець задоволений вами і вашою працею. Всім вам щиро дякує і обіцяє при нагоді якось відзначити це.

Всі усміхнулися. Обіцянки не кредити – їх можна і повернути.

– Орест все визнав на суді. – продовжував Олег Віталійович. – Все те, що розказав був тобі Ніку. Ну і ще там додав дещо по ходу. Словом, все стало назад на свої місця.

– І що з ним буде далі? – спитала Наталія.

– Суд визнав його не повністю здоровим і призначив примусове лікування. Там ще вияснилося, що їхній Орест від дитинства мав травму. Потім під час навчання мав проблеми зі здоров’ям. Але все те гарно скрив. Ну а воно собі там прогресувало.

– Так, здоровий би знайшов інший вихід із ситуації. – зітхнув Нік.

– Слухайте, а де ваш Ромео? – раптом запитав Олег Віталійович. – Щось я його ніяк не бачу!

– Відпросився. – відповів Нік. – Має потребу. Самі розумієте!

Олег лише похитав головою. Звісно, він розуміє. Адже і сам сімейний багато років. Завтра ж у Артема заручини. Хрін таки нарешті дочекається такого зятя, якого буде любити як рідного сина, котрого так хотів і котрого доля йому не виписала.

Він ще сказав кілька слів і всіх відпустив. Наталія, Кирило і Саша встали і вийшли. В кабінеті залишилися лише двоє: Олег і Нік.

– Знаєш чого я хочуть аби ти залишився? – спитав Олег.

– Уяви не маю. – відповів той. – Може щось не так?

– Ні, тут все добре. Я от що хотів тобі сказати. Саша іде від вас.

– Тобто іде? – здивувався Нік. – Куди?

– Я переводжу її на постійне в інформаційний відділ. Замість Олеся. Хлопець пішов з роботи. А мені потрібно швидко заповнити прогалину. Ти ж не проти такого розкладу! Сам колись просив знайти їй іншу роботу. От я і знайшов.

Нік нічого не відповів. Він просто знизав плечима. Мовляв, як хочеш. Ти керівник – тобі і вирішувати. А десь глибоко в душі він навіть був вдячний долі за такий хід подій.

– Слухай, – голос Олега вивів його з роздумів, – а що там з відпечатками пальців? Де вони?

Нік усміхнувся.

– А не було ніяких відпечатків. Я блефував.