15

Аріна була на вдома, коли Нік з Кирилом прибули на місце. Жінка саме повечеряла і збиралася відпочивати. А судячи з її здивованого погляду, то зовсім не чекала гостей. Тим паче таких. Втім, в гостинності вона не відказала і запросила до себе поговорити.

Аріна не приховувала того, що кілька разів зустрічалася з Андрієм. Більше того, жінка мала це чим пояснити. Адже, їх спільному синові, про котрого добропорядний слуга Феміди чомусь забув багато років тому, потрібна була допомога.

Жінка абсолютно спокійно пояснила, що зустріч з колишнім їй була не така вже й приємна. Ну це можна зрозуміти. Втім, вона мусила звернутися саме до нього. Бо іншого виходу не було. Вона не говорила яку саме мала справу. Однак, Нік здогадувався, що мова йшла про гроші.

– І на скільки була успішною ваша з ним розмова? – спитав він.

– Як вам сказати. – почала жінка. – Ми давно не могли терпіти одне одного. І це правда. Але те, що я просила за сина – він обіцяв зробити. Але дуже не хотів аби я йому дзвонила чи писала. Казав, що у нього ревнива подруга. Може боявся, що я захочу повернутися. А може і справді так. Не знаю.

Нік задумався. Отже, Інеса – «ревнива подруга». Як вишукано.

– І як, допоміг? – продовжив ставити питання він.

– Ні. – усміхнулася жінка. – Ми знайшли вихід самі. Він палець об палець не вдарив. А коли вже подзвонив мені, що мовляв може, то я подякувала і сказала що вже не треба. От і вся з ним бесіда. Після того я більше з ним не бачилася.

Цікава картина вимальовувалася. Аріна просила про допомогу. Андрій обіцяє допомогти але успішно «забуває». А перед тим просить ніде не світитися аби в нього не було проблем з «подругою».

Ніхто ні в чому не винен. У всіх, так чи інакше, є мотив. Але ні в кого нема бажання. І всі зацікавленні аби з жертвою було все гаразд. І ніхто йому не бажає зла. Як дивно. Або щось хтось не договорює. Або вони копають зовсім не в тому напрямку. То хто ж справжній вбивця, якщо ніхто з цих? Хто ще в грі?

Нік з Кирилом вийшли на вулицю. На дворі вже смеркло. Наставала ніч. Треба було спішити додому. Але вони спішили у зовсім протилежний бік. Вони їхали до відділку.

– Схоже, що не вона. – сказав Кирило. – Не бачу в її словах ані злоби ані скритості. Тоді хто?

– Оце якраз і є наша робота – знайти хто. – відповів Нік. – Десь ми щось пропустили. Точніше не ми а недобросовісні колеги, котрі починали вести цю справу. Нюхом чую, що ми пішли по хибному сліду, тим самим відкинувши в самому початку стежку, котра мала би нас вивести на злочинця. Треба ще раз повернутися на самий початок. І там шукати шлях.

– Ти вважаєш, що всіх цих треба відкинути? – спитав Кирило.

– Може і так. Вони всі варті свого. Але не вбивці. Нам треба краще взятися за його роботу. Чомусь мені здається, що саме так ключ.