13

– Ну а що ви чекали?! – спитала Рима Альбертівна. – Що я що – підніму лапки в гору і буду зливати все, що твориться в нашій сім’ї? Так, я знала. Давно все знала. І все добре розуміла. Навіть більше, я давала мовчазну згоду. Так це називається? Бо ж я нічого не зробила для того аби це припинилося. Втім, навіщо зараз про це говорити. Я, звісно, хочу аби знайшли того, хто його відправив на той світ. Але разом з тим хочу також аби це було якомога тихіше. Ну ви ж самі розумієте, що зайвий шум нам не на користь!

Афіна, моя дочка, нікудишня дружина. Вона бізнесмен. От хто вона. І це факт. Ну а Андрій – ганчірка. Його легко спокусити. І ще легше потім утримувати. Ось так. Тому все так і пішло.

Вкінці-кінців, самі подумайте, чи вигідна мені його смерть? Навпаки, зовсім не вигідна! А хто буде тепер опікуватися Інесою? Ви ж не гірше від мене знаєте, які тепер чоловіки нікудишні. Ну ні нащо не здатні. А їй потрібен справжній мужчина, який буде в неї вкладатися.

Нік сидів, слухав і не знав, що на все це відповісти. Те, що це глухий кут він вже розумів. Не розумів ніяк іншого – як так можна жити, з таким поглядом на життя. Ніякої ні моралі, ні здорового глузду, ні сорому. Взагалі нічого святого. Все в цих людей вертілося навколо вигоди. І заради цієї вигоди вони були готові закрити очі на все на світі.

Пані Рима ще багато чого там собі говорила. Він вже слухав це машинально. Сам розумів, що далі нічого путнього від цієї старої дамочки від уже не почує. Так лише, вітер слів. не більше.

Може вона і права – мотиву ані вона ані її дочка не мають. Всіх все влаштовувало. І так тривало вже довгий час. Значить когось не влаштовувало. Питання – кого?

– Ви говорили, що Андрій Тарасович мав колись дружину, ще до знайомства з вашою дочкою. – почав Нік. – Що ви можете сказати про це?

– А що тут казати! – відповіла Рима Альбертівна. – Бачила її один раз. Недавно явилася, наче привид з того світу. Щось від Андрійка хотіла. Що саме не знаю. Але після розмови з нею він був якийсь зовсім розкислий. Певне грошей. Що і ще всі вони хочуть.

– І він нічого вам не сказав? Може якась розмова була? Або щось проговорився випадково? – продовжував Нік.

– Ні, він ніколи про таке не говорив. Правда після смерті дядька він трохи змінився. Ну але це ж зрозуміло. Вони ж були такими добрими друзями. Той так тягнув Андрія. Його дочка, самі знаєте, яка дурна. Втекла з тим своїм чоловічком-невдахою закордон і там перебиваються за копійки. А Андрій був послушний племінник. От вони і водили дружбу.

«Це ми вже знаємо. – резюмував в голові Нік. – І про їхню дружбу. І чого склеїв ласти дорогий дядечко. Питання – хто допоміг цьому? Невже теж совість загризла?! Ні, тут щось інше!»