11

Нік з Кирилом з самого ранку виїхали на дачу пані Афіни, де за словами самої Афіни Гаспарівни мала перебувати її дочка Інеса. Господарка не могла їхати з ними. Але дала адрес і обіцяла, що Інеса їм відкриє. Видно було як пані Афіна робила це з неохотою. Але скривати вже нічого не хотіла.

– Як думаєш, чого вона відправила дочку подалі від очей людських? – вже їдучи в машині спитав Кирило Ніка. – Думаєш, вона?

Нік лише похитав головою. Він так не думав.

– Швидше за все – ні. – відповів він. – Думаю, мала щось може знати. В іншому випадку, з їхніми грошима і можливостями – дівчина була би вже давно закордоном.

– І то правда. – відказав Кирило. – То чого ховатися!

– Хто знає. Може вона зовсім не ховається.

Тим часом вони з’їхали з траси на звичайну сільську дорогу. Однак, одрога була непогана. Видно, що тут часто бувають солідні люди, які дбають аби до їхніх дач чи домів було прокладено надійний шлях. Тож на відміну від багатьох інших сіл, де словом дорога позначається хіба що напрямок руху, тут все було добре.

Вони проїхали один поворот. Потім інший. І нарешті заїхали в потрібну вуличку. Тут була мертва тиша. Лише десь-не десь заспіває півень. Десь далеко ревла якась корова. Значить, село ще жило. А разом з тим, перед носом стояв шикарний двохповерховий особняк. А довкола високий паркан. І саме за цим парканом їх мали чекати.

Нік вийшов з машини, оглянув все навколо. Він не спішив відразу бігти до хвіртки. Але перш ніж переступати поріг домоволодіння дав Кирилові одне завдання.

– Доки я буду спілкуватися з цією Інесою, ти метнися по сусідах. Поспілкуйся з ними. Послухай, що вони будуть казати про власників цієї хатини. Може щось цікавого почуєш. І будеш чекати мене в машині.

Кирило взяв з собою папку для солідності і пішов до однієї з господ, що були по сусідству. А Нік тим часом направився до будинку.

В дверях його зустріла дівчина двадцяти років. Середнього зросту, худа, з скуйовдженим волоссям, в глибокого заспаному стані. Вона провела Ніка в гостину, запропонувала сісти а сама сіла навпроти нього, зібравши ноги під себе.

– Я маю покласти вам кілька питань! – почав Нік. – Думаю, це не займе багато часу.

– Я знаю чого ви тут. – відповіла хриплим голосом дівчина. – Не будемо марнувати часу для уточнень. Ви хочете почути – чи не я-то вбила Андрія!? І моя відповідь – ні!

Нік пильно глянув на молоду особу. Його зацікавив такий діловий тон. Отже, вона готова говорити про щось.

– Я й не казав, що це ви. – після хвилинної паузи промовив він. – Мова йде зовсім про інше.