23

Спершу затриманий довго кричав, що він ні в чому не винен і що його просто підставили. Що він набожний літній чоловік. І що все, що вони там намагаються йому впилити – мерзенна брехня. Не забув він сказати і про те, що за це переслідування його чекає велика нагорода. Правда не уточним де саме. В мнимому небі. Чи цілком земному раю. Словом, робив з себе прижиттєвого мученика за велику ідею, святу справу ну і звичайно ж вплів сюди віру.

Потім, в екзальтаційному припадку, він почав оправдовувати себе, навіть не підозрюючи як сам себе здає. Він відкрито сказав, що зі смертю кожної з жертв світ був позбавлений маси проблем. Адже, всі вони ж фурії, звабниці, розпусниці! Вони ж несуть розлад в суспільство! Деградацію! Вони займаються … самі знаєте чим. А ви, як слуги правопорядку, мовчки закриваєте на то очі! Ви дозволяєте утверджувати злу! Бо ви з ним за одно! Хіба ж він не правий? Хіба ви щось зробили для того аби такого не було? А подивіться скільки реклами повсюди. А скільки заохочення! Це ж гріх! Тяжкий гріх! А гріх слід винищити під корінь! І не можна дозволяти аби він ріс і множився! А ви всі такі ж самі продажні грішники як і ті повії! Втім, чоловіка понесло так, що зупинитися і подумати, що він таке несе, вже не міг.

– Ви є страшний егоїст і лицемір!? – перебив його Нік. – А вбивство, то хіба не гріх. Для кого написано: «не вбивай»!

Він поцілив в яблучко. Бо Теодор Доматович аж роззявив рота. Він не знав, що відповісти на таке. Він не був готовий до такого діалогу. Старий був готовий до всього. Але не до цього. Коли його побили його ж зброєю.

– Хіба життя кожної людини не є священним даром? – продовжував Нік. – Чи може, там після заповіді «не вбий» є ще кома і додаток з переліком вказівок, кого все ж таки можна? Просвітіть мене в тому. Бо всюди я лише бачив два слова. І крапка. Або може отруєння вже вибуло з переліку засобів вбивства? І тепер це лише гарна забавка, підсипати комусь щось в їжу! Я щось ніде не зустрічав такого. А ви? Де ви знайшли таке? Хто дав вам право відбирати життя в іншого?

Нік говорив спокійно. Він наче не допитував обвинуваченого а просто бесідував зі старим знайомим. Так, ніби це дружня бесіда за чашкою чаю. А разом з тим пильно вивчав очима кожен рух, кожен погляд, кожен жест чоловіка, що сидів навпроти.

Той мочав. Він не знав що відповісти на такі прості і водночас такі важкі питання. Нік не сварився, не обзивав, не страхав нічим. Він просто говорив. Але те, що він казав було куди страшнішим аніж будь-яке залякування слідчого.

– А тепер подумайте, Теодоре Доматовичу, над тим хто ви! – провадив далі Нік. – Ви вбивця! Не доброчесний член релігійної деномінації, не порядний чоловік, не герой-мученик – ні. Ви вбивця. Ви цинічний маніяк. От ким ви стали. Вами вела не велична мета, як ви не давно мені тут розповідали – а банальна ненависть до всього живого.

Ви посягнули на те, на що не маєте жодного права – на життя. Ви можете ще багато тут мені розповідати дурниць. Але звірство і жорстокість не можна оправдати нічим. Жодною релігією.

Швидше за все, – продовжував Нік, – ваші товариші по культу відмовляться від вас і зроблять все аби відбілити себе на вашому фоні. Тож нічого дивного, якщо вони ще докинуть до вашої «скарбнички добрих діл» парочку інших. І вам буде «світити» максимальний термін. У вашому випадку це по життєво. Але найголовніше інше. Найголовніше це той момент, коли зрозумієте правду. І вона вас буде палили вічно. Ви ж вірите у вічність, чи не так? Тож матимете час для роздумів. Аж цілу вічність, котра буде для вас пеклом. Адже, дорога до нього вкрита добрими намірами.