19

Втікача таки впіймали на вокзалі коли він проходив реєстрацію на поїзд. Молодих не відпирався, не противився, не влаштовував скандалу. Все відбулося тихо і без лишніх свідків.

Не було з ним проблем і в дорозі. Іван ніби чекав цього моменту. Наче жив лише одним – коли його спіймають. Так, наче все це мало відбутися обов’язково. Ніяких питань. Ніяких лишніх бесід. Все і як в кращих традиціях класиків.

Нік чекав у своєму кабінеті. На дворі була дощова погода. Небо було вкрите густими темними хмарами. Так, що аж в приміщенні було не зовсім зручно без світла. Десь далеко гриміло. Кілька разів повітря прорізала блискавка.

Він стояв біля вікна і дивився як падає дощ. Зараз буде чергова важка бесіда з людиною, котра перейшла моральний і людський закон. Людиною, котра відібрала життя в іншої людини. Людиною, котра уявила себе вершителем долі собі подібного. Уявила себе богом, котрий має право давати і забирати. Котра взяла на себе те, що їй ніяк не належить. І тепер має за це відповісти. Має дати звіт за свій вчинок. Має понести кару.

Скільки він бачив тут і сліз і прокльонів і різних гримас. Кожен по своєму сприймає цей не приємний процес. Кожен бачить все, що тут відбувається зі свого боку. Він бачить з боку правосуддя. Обвинувачений з боку власного права. Дехто збоку ще інакше дивляться на все, що тут відбувається.

А скільки разів він чув з цього крісла, що напроти його столу слова: «а ти не вбивця? Ти не стріляєш? Ах, ну звісно це інакше! Тобі на це дає дозвіл держава! А совість? Чи може ти її продав разом з лицем, коли сюди пішов!»

Нік завжди мовчав. Він ніколи не сперечався в таких випадках. Для чого? Він знає правду. Знає, що його робота не викликає довіри. Знає через що. Але мовчить. Бо його ціль інша. І він не має витрачати часу й сили на доводи, котрі нічого не дадуть.

Двері відчинилися і Кирило з Артемом завели Івана. Молодий чоловік був дуже схожим на своїх родичів. Тому вони і бачили його а сприймали за іншого. Що ж, тепер це непорозуміння виправлено. І він тут аби викласти свою позицію. Хоча, яка там позиція. Йому тут світить пожитєве.

– І так, ти у нас Іван! – прозвучав голос Ніка, як завжди холодний, без емоційний, ніби безтілесний. – Ну давай, починай каятися.

Той ламатися не став. Він визнав усе як на сповіді. Признався повністю в убивстві в Прохолодному. Все розповів під чисту. Справа там була банальна – ревність.

– Я познайомився з нею чисто випадково. – почав Іван.

Дівчина виявилася тихонею лише зверху. А всередині була звіром. Вона почала активно з ним розвивати стосунки. А заразом і описувати свого колишнього усіма темними красками. Словом, зводити двох іванів рогами до купи. Щоправда, здійснити це їй таки не вдалося. Її колишній на літеру «к», знайшов собі покровительку в особі викладачки, брат котрої був солідним джентльменом в чорному костюмі і з мандатом в кишені. Тому, дізнавшись про це чіпляти хлопця передумали.

А далі все як і завжди. Солодка мить перетворилася на гірке розчарування. І скоро новий Іван виявився теж лишнім. Він був лише потрібним для того аби позлити першого. А оскільки справа не вдалася, то і потреба в кавалерові відпала.

– Вона мені так і сказала! Що я їй більш не потрібен. І що ніяких почуттів до мене вона ніколи не мала. Я просто не знав, що роблю! Штовхнув. Добре штовхнув. А вона впала і все. Я зрозумів, що їй кінець і ноги зробив.

Нік слухав все це і лише зітхав. Цей горе коханець ніякий не маніяк а лише жертва маніпуляцій і власного незнання. А був би мудрішим все би було по-іншому. Треба рити далі.