14

Саша на дзвінки не відповідала. Мовчав і домашній. Стало зрозуміло, що відповіді, швидше за все, так і не буде. Нік думав. Можна просто зараз поїхати на квартиру до неї. Добре. Але якщо ніхто не відкриє двері? Вона може просто кудись поїхала. А вони тут собі щось вигадують.

– Отже, треба таки їхати! – сказав Кирило.

Нік кивнув головою. Поїдуть Кирило з Артемом. Він має залишитися тут. Чого Нік боявся? Може побачити як в дверях з’явиться Саша вся розпатлана і задоволена а позаду буде маячити силует якогось мужчини, з котрим вона нещодавно кохалася, доки їх не відволікли дзвінком у двері перелякані колеги по роботі.

– Відразу передзвоніть! – гукнув Нік хлопцям, коли ті виходили з кабінету.

Нік пішов до Олеся. Той мав встановити місцезнаходження Сашиного мобільного. Якщо він в кімнаті, то вона може бути вдома. І тоді все добре.

Але мобільний був далеко від дому. Сигнал, котрий прослідкував Олесь, показував, що пристрій знаходиться в іншому кінці міста, не далеко від озера.

– Як це біля озера? – дивувався Нік. – Чорт забирай! Та це ж інший кінець міста. Що вона там могла робити?

Олесь лише знизав плечима. Сингал був чітким. І стабільний. А головне, не змінював свою позицію.

– Тобто, ти хочеш сказати, що вона там сидить уже від учора?

– Принаймні телефон. – відповів хлопець. – Сам дивися. – і він повернув монітор до Ніка.

Все правильно. Телефон знаходився на одному місці і нікуди не рухався. Це могло означати лише одне – вони запізнилися!

Треба, принаймні, відправити хлопців туди. Хай приглянуть що там і як. А вже потім самі викличуть кого буде треба. Може бути так, що треба буде дещо «підтерти». Хай там як а честь відділку і колишній колезі нехай не затьмарюється ніякими «лівими» знахідками.

І доки Нік з Олесем розглядали карту, Кирило з Артемом уже встигли поцілувати замок Сашиної квартири.

Кирило подзвонив і повідомив, що двері їм ніхто не відкриває. За дверима тихо. І ознак життя не чути. Крім того, сусідка поверхом нижче сказала, що «дівчина, котра тут живе – ще вчора перед обідом поїхала кудись з якимось хахалем».

– От зараза! – буркнув Нік.

Треба було знайти цього «якогось хахаля» за будь-яку ціну. І то що швидше – то краще. Хоча, що там вже бідкатися. Видно запізно вони спохватилися.