12

Наталія повернулася назад до міста шукати ображеного колишнього, за адресою, яку їй скинув повідомленням Олесь. Цю адресу він пробив, прослідкувавши номер мобільного хлопця, котрий Наталії дали в селі.

Що вона сподівалася знайти? Розкаяного вбивцю? Може притон? Або якусь студентську барлогу? Вона й сама не знала, аж поки не натиснула на кнопку дзвінка, в одному з гарненьких під’їздів, котрий був біля дверей квартири номер сім.

Через якийсь час двері відкрилися і на порозі постала дама років за тридцять. Пані була явно не задоволена, що її відволікли від чогось там. І лише посвідчення змусило її перейти на більш лагідніший тон.

– Ну, і що вам треба? – спитала вона Наталію.

Та пояснила кого шукає і яким чином натрапила на дану адресу.

– Тут він живе. І вже доволі давно. – відповіла дама. – Ну раз принесло вас, то вже проходьте.

Як виявилося, даму цю звали Ірина Едуардівна. І вона була його, так би мовити, подругою. Чи радше дорогою «матусею».

Ірина призналася, що вони з Іванком уже давно разом. І що їх обох все влаштовує. От лише проблема – його батьки. Мовляв, стара мочалка їх сина спокусила. А вона вся така добра і свята просто витягла бідного хлопчину прямісінько з ями, в котру він ліз через нещасне кохання.

– То ви кажете, що вона його кинула? – запитала Наталія.

– Звичайно. – відповіла жінка. – Ця дівуля ще та штучка. Теж мені святість. А він дуренький, думав, що вона якась там вся не така. От і хотів скочити з мосту. І якби не я… То хто знає…

Наталія пояснила, що сталося. Нащо Ірина Едуардівна ніяк не відреагувала. Так, наче це її не здивувало.

– А що ви чекали? – спитала вона, коли Наталія хотіла вже змінити тему. – Так в житті буває. От крутила йому голову. Ще якомусь. Потім ще якомусь. Ну а котрийсь не витримав. Вона ще та маніпулятора. Зверху одне. А з середини зовсім інше.

– А ви звідки знаєте?

– Бачила її кілька разів. Вона навіть приїжджала з якимось на машині просто сюди. Нам під вікнами музику крутили на всю силу. Сусіди вже всіх кого лише могли викликали. Ледве забрали їх. Ну бідненький Івасик натерпівся. Ось чому я нічим не здивована. Чи ви думаєте, що це було єдиний раз в її житті! Думаю, вона так поступала не вперше.

– А яка машина була, ви не запам’ятали?

– Чому ж ні? Запам’ятала! Тойота темно-синя. Я навіть номер записала. Про всяк випадок. В поліцію ходила на наступний день. Де там! У вас вічно все не так. Злочину їм треба. – і вона бурмочучи пішла шукати листок, на котрому був записаний номер.

Взявши номер, Наталія подякувала, побажала їй і її молодому Івасику багато радісних моментів життя і пішла.

Тойота. І в селі теж назвали цю марку. Значить, треба шукати машину. Але де?