22

опинилися на коридорі, вона його окликнула.

– Нік, я маю тобі щось сказати.

Він  повернувся до неї.

– Кажи. Щось сталося?

– Та ні, нічого. Просто я хотіла тобі сказати, що я іду додому. Аби ти мене не чекав. – сказала Саша.

– У тебе якісь проблеми?

– Ні. Просто так продовжуватися не може. Я не хочу грати роль другої скрипки. Розумієш!

Вона глянула Нікові в очі. що вона хотіла побачити? Сльозу? Благання залишитися? Осуд? Або щось ще. Але ні. Він не сказав нічого. Нік просто вислухав, не виявивши ніякої емоції. І ніхто не міг в той момент знати, що творилося в нього в середині.

– Добре. Я тебе розумію. – тихо промовив він і пішов.

Нік не поїхав додому. Він ще довго сидів у своєму кабінеті. Нині він буде вдома пізно. А куди йому спішити? Хто його чекає? Ніхто. Як і завжди. Просто цих кілька днів він себе спробував обманути.

Це не правильно. І він розуміє. Він ніколи не стане сімейним, як Олег. Ніколи не стане таким вітряним як Кирило. Чи таким як Артем. Він це він. Зі своїм минулим. І своїм майбутнім. Тож йому не треба бігати нікуди і ні за ким. Це не його. У нього є робота, є ціль, є бажання. Все решта деталі.

Нік ішов коридором. Може він замінить Артема на чергуванні. А чому б ні? Хай хлопець їде додому. Там його чекають батьки. Хай спішить до них, поки вони ще є. У Ніка вже давно нікого нема. Він навіть не має до кого поїхати. Хіба що іноді на могилу матері.

Не треба плакатися! Завтра буде новий день. Життя підкине нову справу. І він знову буде засинати в кабінеті. Буде поглинутий роботою аж до повного виснаження. Буде шукати чергового злочинця.