20

– Ви садист! – нарешті не витерпів чоловік. – Ви сатана в людській подобі! Ви розповідаєте мені це все з надією, що я признаюся в убивстві, якого не скоював чи що!? Чорти б вас узяли! Так, я був у нього тоді. Не заперечую. І це безглуздо скривати. Бо навіть на камерах я є зафіксований. Я не один раз консультувався з Демидом Аристарховичем. Я вже про це неодноразово казав. І в той день також. Але останніми часами старий трохи поїхав дахом! Так-так, поїхав! І не дивиться на мене так. А що я мав сказати.

Десь з рік тому він почав скаржитися, що бачить якісь силуети по квартирі і наче б то чує чийсь голос. Я думав, що Альбіна привела собі хлопця і скриває. Але вона клялася, що нікого ніколи не водила. Тоді я зрозумів, що старому трохи не добре. Ну, ми поїхали до лікаря. Той приписав заспокійливе. І все наче уляглося. А за два місяці почалося з нову. З ще більшою силою.

Спочатку це було ще не дуже сильно. Але потім у нього навіть почалися провали в пам’яті. Як кілька разів возив його до лікаря. Але то нічого не допомагало. Вкінці-кінців, я побачив, як він дудлить коньяк і вирішив, що Аристархович на старість пустився берега. Ми навіть їздили до нарколога. Але як бачите, той нічим не зміг нам допомогти.

В той день, коли я прийшов, він був якийсь сам не свій. Він бігав по квартирі з переляканим виглядом. Я подумав, що щось сталося. Всюди облазив, всі кути обдивився. Але було на місці. Альбіни в дома не було. Вона пішла ночувати до подружки. Бо цей старий садист її так за цілу ніч замучив своїми вибриками, що вона просто не могла на ногах встояти.

Нік уважно слухав. Поки що йому було все зрозуміло. Він пригадав слова експерта. І його висновок. Отже, Андрій каже правду.

– Що було далі?

– Демид Аристархович сказав, що бачить якогось Романа. Я не знав, що йому сказати. Він мене не слухав а просто ковтав усе підряд, що попадало під руку. Ну ж не вірю я у всі ці байки. Старий просто почав їхати дахом. От і все. І вам раджу перестати шукати примарного Романа. Ніяких романів не було. Демид Аристархович просто забагато собі дозволив, як для свого віку, впав і як наслідок покинув наш прекрасний світ.

– Цікава розповідь. Але до справи це не пришиєш. – сказав Нік. – То ви вважаєте, що це стався, так би мовити, нещасний випадок?

– Аякже!

– Може це було пов’язано якось з вашими справами? Щось стало тим детонатором, який запустив все це в його голові.

– Мої справи – це мої справи! – буркнув Андрій. – Вам яке до них діло! Так, була одна справа. – і він розповів деякі подробиці з того, що дозволяє адвокатська етика.

Нік не сумнівався справа була дуже подібна. Ось він – детонатор.

– Ви ж не хочете сказати, що це я спеціально зробив? – запитав Андрій – Наскільки я знаю, консультацію не можна класифікувати як доведення до самогубства!

– Ви цілком праві. Не можна. – відповів Нік – Якщо у вас все, я вдячний, що приділили час!

Андрій поспішно встав з крісла і направився до дверей.

– А ви не боїтеся повторити, як він? – окликнув його Нік.

Той не сказав нічого і лише сильно грюкнув дверима.