9

– Нік, я не дуже люблю влазити в такі справи. Ти ж знаєш, що я маю спортивну рубрику. Але скажу тобі так: інформації про твого Кривослівного більше ніж досить. Колись Анатолій Яремович Кнід, наш головний редактор, розслідував одну справу. Там таке було. Цей Кривослівний так на нашу газету накинувся. Хотів закрити. Заледве дали раду. Пам’ятаю як ми боялися на вулицю показатися.

– Чого?

– Бо могло статися всяке. Якийсь нещасний випадок. Ну от їхав собі нетверезий водій і зачепив людину. На смерть, причому. І кінці у воду. Ніхто і шукати не буде. Чи не так?

Марко говорив правду. Були такі часи, за які згадувати страшно. Він то і сам добре знає. І як все робилося теж знає.

– Ну а що той ваш редактор такого міг на розслідувати? – спитав Нік. Його цікавило будь-що. Аби лише воно могло задати йому напрямок руху.

– Ти про справу «Сніговика» чув? – відповів питанням на питання Марко. – Ну от тобі і відповідь. Пошукай десь в архіві нашу газету за … – і він почав згадувати номер випуску. – От там все і знайдеш.

Нік подякував другові за інформації і за чай а сам пішов шукати вказану газету просто до бібліотеки. Ну а де ще може зберігатися «макулатура». Стара, добра знайома Ніка – пані Ірина, таки знайшла потрібний номер десь серед стелажів. Вона і сама не вірила в таке диво, бо все має свій термін і після п’яти років зберігання газети списуються і вони продовжують свій рух уже в напрямку переробки.

І так, Нік таки знайшов те, що шукав. Стаття перевершувала всі його очікування. В ній йшла мова про подію багато річної давності. Постраждалим був такий собі Віталій Тарасович Сніговик, генеральний директор чогось там. Суть в тому, що Віталій Тарасович став жертвою шантажу з боку фізично здорових молодиків в спортивному одязі. Ті пропонували йому в примусово-добровільному порядку заплатити певну суму в якості «страхування від нещасних випадків». Зрозуміло, що пан Віталій цього не зробив. І от тут почалося. Вкінці-кінців, він став винним у тому, що його підприємство збанкрутувало. І не лише в цьому. Йому приписувалися різні фінансові махінації. Інкримінували також замовлення своїх конкурентів. Котрих він, до речі, на ринку не мав. В якості обвинувачувача виступав знайомий йому Ваня Дмитро Артурович. А суддею їхній трупик – Кривослівний.

Доказів, що правда, ніяких там так і не було надано. Але чоловіка довели до інфаркту. Потім все замнули. Але добре ім’я і здоров’я вже не повернути. Дружина від того пішла. Сім’я розпалася, якщо така взагалі мала місце. Словом, знищили життя людині.

І таких випадків було кілька. На них і базувалися обвинувачення в бік обох фігурантів. Проте ніхто нічого так і не добився. Як написав вкінці Анатолій Яремович: «все в цьому світі продається і купується. І в першу чергу совість судді». На жаль, в даному випадку, це була правда.

– А чого ти дивуєшся? – питала пані Ірина. – Кнід правду написав. І що то дало? Хтось його покарав? Ніхто того навіть не читав. Ніку, в нашому світі правлять гроші, знайомства і наглість. Я то вже давно живу на своєму віку і все це бачу. Нема тут правди ніде. І не буде. Хоч би вона була там, на тому світі. Мені вже не довго тут лишилося. Але я так розчарована в тому усьому, що аж страшно подумати.