5

До відділку Нік прийшов уже з багажем певної інформації. Тепер треба було все перевірити і розкласти по поличках. Бо якщо, бодай частина з того, що казав Дмитро правда, то буде дуже сумно. Ритися в минулому, та ще й в такому, справа не дуже приємна. Навіть для таких органів.

В коридорі його зустрів Олег Віталійович. Він був чимось дуже не задоволений. Видно, вже хтось дзвонив зверху і хотів чогось не знати чого. Ну як завжди.

– Зайди до мене. – сказав він Нікові, коли той лише встиг роззявити рота аби привітатися.

Нік не питаючи ні слова прослідував за ним.

– Сідай. – сказав Олег Віталійович, коли вони увійшли до кабінету. – Що можеш сказати?

– Чогось такого аж то я не маю. Але щойно зустрівся з Дмитром Артуровичем, колишнім знайомим нашого дідка. Той дещо нашептав. Не дуже в теплих тонах відзивався про свого колегу.

– Та він і сам добрий чорт. – буркнув Олег Віталійович. – Знайшов кого слухати. Нагадати як вони справи шили в один час?

Нік лише гірко усміхнувся. Чув. Що тут скажеш. Було. Але Дмитро тепер чоловік солідний. Преобразився. Став допомагати людям. Словом, відбілює себе на старість.

– А чого став адвокатом він тобі не сказав? – вів далі Олег Віталійович – Його ж поперли. Ну як поперли. Все обійшлося тихо. Без гучних заяв і гримань дверми. Аби і вовк був ситий і вівці цілі. Діму турнули а Демид Аристархович залишився. Ну менше з тим. Мені вже тут від самого ранку дзвонять. Вимагають звіт про виконану роботу. Ну сам розумієш. Ще й обіцяли прислати до нас людину для допомоги. Це так аби показати нам, що ми слабкі.

Нік мовчав. Присилають нову людину. Аби щось винюхала. Ну а для чого іще. Як по чиюсь душу Танатоса. Що ж, побачимо, по чию.

– Відділ і справді не повний. – відповів Нік. – Роботи багато. А людей нема.

– Ну от і будеш мати ще одного підлеглого. Мені нічого не сказали. Має нині прибути. Словом, я тобі сказав а ти вже там рятуйся. І не тягніть зі справою. Мені потрібно щось відповідати коли подзвонить Перець.