Нік прокинувся від того, що телефон дзвонив і не замовкав. Він не розплющуючи очі рукою нащупав свій мобільний на столику і підніс до вуха, навіть не дивлячись хто дзвонить.
– Нік, вибач що розбудив! – говорив Олег Віталійович. – Я знаю, що у тебе ще цілий день вихідний. Але тут справа дуже серйозна! Вбито колишнього суддю! Я подзвонив твоїм хлопцям. Вони вже навісці. Лише Саша ніяк не бере трубку. Машина скоро буде біля твого під’їзду!
– Добре! – пробурчав з просоння Нік.
Він, відкрив очі, поклав телефон назад і помалу підвівся на лікті. Поруч мирно спало якесь жіноче тіло. А десь далеко, приглушено дзвонив ще один мобільний.
Чоловік встав і навпомацки пробрався до дверей. Невже він у себе в дома. А там хто? Невже вона!? Нік зітхнув і побрів у ванну. Через кілька хвилин він вже був повністю готовий.
Він зайшов до кімнати якраз у той момент, коли тіло прокинулося і почало руками обмацувати все навколо, швидше за все шукаючи сумочку. Бо телефон не переставав дзвонити. Нарешті з-під ковдри виринула голова. І Нік зрозумів, що це Саша. «От трясся. – буркнув він про себе. – О це так прогулялися!»
– Вставай! Бігом! – гукнув він. – Треба збиратися!
Дівчина нарешті відкрила очі.
– Нік!? – здивувалася вона. – А що ми тут … ти … Ну, тобто я… цей…
– Давай, нема часу! Там Олег Віталійович дзвонить. Іди збирайся. Зараз машина приїде. Швидше!
Вона заледве злізла з ліжка і обвившись простирадлом почвалала геть з кімнати. Нік тим часом взяв свій телефон. Він написав коротке повідомлення Олегові, що він знайшов Сашу. Аби той дурно не дзвонив.
Поки Саша одягалася, Нік заправив ліжко і став чекати, поки вона нарешті не закінчила. Не вмикаючи світла вони вийшли з квартири. Нік замкнув двері і вони спустилися вниз.
На дворі було темно. Годинник показував половину четвертої. Довкола було тихо. Ніхто ще ніде не йшов. Всі спали. І лише легенький перед ранковий вітерець колихав листя на дереві біля дитячого майданчика. Вони стояли мовчки. Обоє були ще сонні. Нарешті, за якихось п’ять хвилин під’їхала машина. Вони сіли і поїхали.