20

В коридорі було чути якісь крики. Це Окуневський старший прибув аби виривати свого синочка. Це був на вигляд солідний мужчина, років за п’ятдесят. В красивому дорогому костюмі, з гармонійною зачіскою, дорогим годинником на одній руці і золотим браслетом на іншій.

– Я вимагаю аби мені привели сюди того розумника, який посмів отак-от взяти мого сина! Де той ваш Зоєв!? Чи як там його! Ану його сюди! Негайно! – кричав на весь рот Окунь. – Я вас тут всіх порозганяю! Ач що придумали! Та ви в мене будете мешти лизати! Паскудники!

Нік був спокійний, навіть вусом не моргнув. Він дочекався, коли цей крик дотягнеться до його кабінету. Він навіть не відірвався від письма, коли відчинилися двері і на порозі з’явилася причина лементу.

– Ага! Це ти шмаркачу, мого сина засунув в клітку! Май на увазі, тобі це так просто не зійде з рук! Чуєш, що кажу! Ані бігом шуруй і відкривай! Зараз ти у мене затанцюєш, погань!

Нік, котрий до того часу не звертав уваги, різко випрямився, відклав ручку і пильно глянув на крикуна. Він наче свердлив того очима, шукаючи в голові фразу, з чого краще почати.

– Покричав! – строго сказав Нік. – А тепер вгомонився і сів! Тут тобі не в себе в дома! Хоча і дім тепер твій буде де інде!

Від такого тону в старого Окуня аж рот розкрився сам. Він хотів щось сказати. Але слова самі застрягли в горлі. Від так обурення, не міг прийти до себе.

– А тепер так – говори буду я! – суворим тоном продовжував Нік. – Твого ручного адвоката-шарлатана ми взяли. Він влип по повній. Тому ще вчора розказав все, що лише міг. В нас є записи, на котрих ти з ним обговорюєш заказ свого конкурента. Це перший доказ! Далі, свідчення твого колишнього адвокатика і твого дорогого синочка-наркомана. Це два! Надзвичайно цікаві знахідки в тебе на дачі. Це три. А найголовніше, у нас є достатньо доказів твоєї причетності аби поновити справу про вбивство Алекс Нотісовскої. Пам’ятаєш таку! Вбивство, наркотики, махінації в бізнесі, вбивство службової особи при виконані! Я буду домагатися аби ти присів. І присів назавжди! Ясно тобі! – Нік відкинувся в кріслі. – Заберіть затриманого і замкніть його. – гукнув він.

Сьогодні він це зробив. Те, що мав сказати багато років назад. Але краще пізно аніж ніколи. Нік встав з-за столу. Він був збуджений. Нерви бігали по тілу, рука тряслася. Все це байдуже. Все це мине. Головне тепер інше – дотиснути до кінця. Аби ніхто з цих трьох не зіскочив. Втім, це вже не його головний біль.

До кабінету зайшов Артем. Він приніс якийсь папір. Може на підпис. Може це щось у справі. А може це вони вже все дізналися і тепер його будуть допитувати. Нік присунувся ближче до стола. Він взяв папір в руки.

– Що це? – спитав він, дивлячись на Артема.

– Зізнання. Зізнання Станіслава Хитроязикого. Він дав свідчення проти свого колишнього благодійника. Все визнав. Як на сповіді.

– А Артур?

– Поки що не все. Не визнає, що це він був на мотоциклі з Валетом. А решту вже признав.

– Ну що ж, признав частину. Другу признає потім. Просто з ним треба краще попрацювати.

– Звісно, що признає. А куди ж він дінеться!? Адвоката тепер нема. Татуся теж прикрили. Тож чекаємо коли визріє.

Це заспокоїло Ніка. Він знову розслабився. Значить нічого у них більше нема. От і добре.

– В такому разі ідемо вип’ємо кави. Хто знає, коли додому попаду. Де всі?

– Саша у відділку. А Кирило збирається додому. Він же тепер особистий охоронець. – усміхнувся Артем.

– Так, він тепер охоронець – пробурмотів Нік. – Ну, пішли.

Вони якраз зібралися вийти з кабінету, як тут зайшов Олег Віталійович.

– Ви вже кудись зібралися? Я вас вітаю! Ви таки змогли! Ми накрили таку сітку, щ аж самим страшно. Як там все у них було заплутано. І кого ми лише не потягнули за ниточку. Правда, не всі ще взяті під варту. Але це вже не наш клопіт. Цим займаються інші. Словом, ви завдали роботи усім службам на багато місяців наперед. Телефонував сам генерал Перець. Розливався в подяках. Я такого від нього ще не чув, відколи працюю. Нік, нам з тобою треба поговорити. Зайди зараз до мене. – і він вийшов так само несподівано як і зайшов.

А Нік уже готувався до болючого прийому на ковбику.

– То ви ідіть. А я здожену вас. Може. – сказав він Артемові а сам зібрався до кабінету начальника.