19

Нік зайшов до квартири. Було тихо. Він не вмикав світла в коридорі. Тільки легенько пройшов до кімнати. Там, на йог ліжку лежало тіло. Вкрившись ковдрою спала дівчина. Він пройшов до вікна, затягнув краще штору, поставив якийсь пакунок на стіл а тоді включив настільну лампу. Тіло заворушилося. Дівчина відкинула край ковдри і розплющивши очі глянула на Ніка.

– Що, прийшов мене арештовувати? – тихо спитала вона.

– Мовчи. – тихо прошепотів Нік. – Зараз друга ночі. У тебе ще є три години аби одягнутися і поїхати геть.

– Проганяєш!?

– Виводжу. Ти їдеш закордон.

– На довго?

– Назавжди, Хано! – прошепотів Нік. – Тут тобі залишатися неможна. Ти це розумієш?

– Як я поїду? У мене нема ані документів. Ані грошей!

– На столі стоїть новенький закордонний паспорт з іншим іменем і вклеєним твоїм фото. В ньому також все необхідне: віза, документи і шістнадцять тисяч доларів. Це так на перший час.

– Нік! Звідки такі гроші? – спитала дівчина.

– Яка тобі різниця? Частина мої. Сім тисяч. Решту взяв зі знайдених при обшуку. Ніхто не дізнається. Тобі треба покинути країну чим скоріше.

– Я думала, ти мене зрадиш. Думала, пришлеш аби мене арештувати. Чому це ти раптом вирішив допомогти?

– Ти вже це питала, в неділю, коли я тебе знайшов. Хано, будь-ласка не став мені більше жодних питань. Я дуже втомлений. – і він приліг збоку на ліжко. – Твій запис зіграв вирішальну роль. Тепер Хитроязикий присяде. А без нього не буде кому допомагати Окуням. Ні старому ні малому.

– То ти взяв адвоката? Хитро! – усміхнулася в темряві дівчина. – А не боїшся програти, Нік?

– А в мене є вибір?

– Тоді ж був.

– Тоді мене відсторонили від справи. Ті два домоглися. Що я міг зробити?

– А що змінилося тепер?

– Тепер я маю докази. Не спростовані докази, Хано. Я чекав на цю мить довгих тринадцять років.

– І нічого не робив! – буркнула дівчина. – Це не ти а я зробила всю чорну роботу. Це не на твоїх руках буде кров. А ти будеш красивим хлопчиком, якого всі у відділку ще більше будуть любити. Ось така правда, Ніку! Ти яким був слимаком таким і залишився.

– Ти серйозно! А хто потягнув все в потрібне русло? Рано чи пізно на тебе би вийшли. І це просто щастя, що це я здогадався і зробив це першим. Я рятую тебе, наражаючись на проблеми.

– Ти рятуєш не мене, Ніку. Ти рятуєш Алекс. А я лише зверху подібна. От і все.

Вона підтягнулася до нього ближче і обняла. Її тіло торкалося його. Вона поклала голову йому на руку.

– Нік, не ображайся! Я не зловмисне. Просто я теж втомилася. Мені тепер з цим жити. Так, я відімстила за сестру. Але як!? Я не відчуваю полегшення, розумієш? Не відчуваю. Так, наче і не було нічого. А я в чомусь винна.

– Потрібен час аби все вляглося. Я теж виню себе в її смерті. Думаєш, я не хотів їх отак-от розстріляти. Але що б це дало? Мусив терпіти. Мали пройти роки. Мусило все зарости аби знову виринути з глибини і я міг довести справу до кінця. Я знаю як тобі зараз важко. Мені теж іноді важко. Я згадую Алекс. І тому сам. Тринадцять років. Тринадцять довгих років мусило пройти аби я зустрів тебе на одну мить. І ми змогли виправити те, що я не зміг зробити тоді.

Він притягнув її до себе і обняв. Вона торкнулася устами його уст і вони зійшлися в поцілунку. Їхні тіла сплелися в шаленому танці. Вони кохалися. Вперше і востаннє. Так, наче сплачували борг за всі минулі роки і наперед за всі, які ще будуть. Пристрасно і енергійно. Потім вони ще довго щось шепотіли одне одному, обнімаючись. Ранок їх роз’єднає назавжди.