23

– Мама мене народила коли їй було вісімнадцять. Я була хоч і не бажана. Але люблена дитина. Сама розумію. Втім, скаржитися не було на що. Потім мама мене залишила з бабусею а сама кудись зникала. Баба була проти її такого способу життя. Думала, що вона пішла на трасу. Але ні, мама прикривала Злобин зад. Хоч так. Так тривало до якогось часу.

Потім мама повернулася до нас. Вона знайшла собі нового чоловіка. Ну як чоловіка. Місцевого пиячка. Бо хто в селі з порядних мужчин хотів таке собі на шию. Баба з такою собі репутацією. Та ще й з дитиною не відомо звідки. Втім, і цей варіант був не таким вже й поганим. Вони навіть одружилися. І вона народила Оксану.

Я на той час вже закінчувала навчання, влаштувалася на роботу. Тому такий розклад справ мене не дуже зачіпав. Тай мама стала краще відноситися до мене. Перестала палити. Пішла на роботу. Потім стала головним бухгалтером. Я це все знала. Бо ми з нею мали не погані стосунки. Тож вона навіть вкінці почала багато чого мені розповідати. Навіть хотіла прилаштувати коло себе.

Того дня ми були в місті. Мама лише не давно купила квартиру на Озерній. Тож ще не дуже і обжито було. Іноді ми там у двох ночували. Аби не їхати кожен день туди і назад по кільканадцять кілометрів.

Вони прийшли пізно. Відкрили двері своїм ключем. Зайшли. Ні, вдерлися. І почалося. Вони кричали на маму і вимагали аби вона здала якихось спільників, котрі вкрали товар. Це я вже пізніше зрозуміла, про що мова йшла. Там сталася якась ситуація. І частина їхнього «товару» кудись зникла зі складу. Мама клялася і божилася, що вона уяви не має про що вони. Вона казала, що документи вона зробила все правильно. Але їх це лише більше розізлило. Вони почали бити маму і погрожувати. А потім заставили нас обох одягнутися і поїхати з ними. У них була зброя. А будинок ще був не повністю обжитий.

Нас відвезли за місто і помістили в сарай. Два дні вони нас там мучили. Знущалися як лише хотіли. Ми бачили страждання одна одної і не могли допомогти ані собі ані одна одній. Це було жахливо скажете ви. О так, пафосні слова, котрі не можуть навіть на один процент передати того страждання, яке ми там витерпіли.

А потім.. Потім мама не витримала. На третій день вона померла. У мене на очах. Тоді мені було двадцять сім. І я розуміла, що теж помираю. Але не знаю навіть за що. У мене були плани, хлопець, друзі, робота. А в одну мить все погасло. Я стала місивом, котре от-от перестане існувати.

Потім нас погрузили в машину і посеред ночі вивезли кудись в ліс. Я бачила як вони копали яму, чула що вони між собою говорили, бачила як вони стягнули тіло моєї мами, вкинули до ями і почали загортати. Далі все було уривками. Я почала приходити до себе лише в лікарні. Там і почала усвідомлювати що сталося. Як я там опинилася, уяви не маю. Чесно.

Вона замовкла. В кімнаті стало тихо. Аж моторошно. Нік глянув на годинник. Розмова тривала дві години. Такої сповіді він ще не чув.

– Ви напевне хочете знати – чому сарай? – раптом вона знову почала говорити. – Бо це був той самий сарай. Там місце було біля жолоба. Там вона сконала. На тому самому місці.

Нік витягнув з кишені три фото і поклав на столик перед Аритеєю. Це були Яго і двоє його спільників.

– Когось із цих впізнаєте?

Вона уважно подивилася на кожне фото. Потім ще раз. І ще раз.

– Цей був третім. – чітко вказала на одного із поплічників Яго. А тоді показала пальцем на самого Яго і сказала. – А цей машину вів обидва рази. В лісі він теж був. І теж знущався.

Нік сховав фото до кишені. Все було ясно. Далі говорити нема про що.

– Ви думаєте, яким чином мене доставити до відділку. Не переймайтеся тим. Я сама з вами поїду. Без цирку і браслетів. Нащо комедію влаштовувати. Я вбивця. І моє місце там. Я все розкажу під протокол.