22

Нарешті вони дісталися місця призначення. Машина стала в глухому дворику. Водій вимкнув мотор. Нік з Артемом вийшли. На дворі була похмура погода. Тут, між будинками, вона напевне похмура завжди. Тут, напевне, рідко коли заглядає сонце. І тут якось люди також живуть.

Вони пройшли арку і повернули на право. Нік казав стати з іншого боку будинку аби не світити машину. Мало що може статися. Краще не робити «різких рухів». Тому зараз вони обидва мусили йти під малюсіньким дощиком, який ніби сипався з неба на асфальт.

Старий під’їзд не привітно зустрів їх рипучими дверима. Стіни розписані. Минулого разу вони цього не помітили. Ніч була. А зараз все було видно. Аж надто добре видно. Вони тихо піднялися сходами і натиснули на дзвінок. Двері відкрила ще не стара жінка, років за тридцять. У неї був явно поганий вигляд.

– Ви до мене? – спитала вона спокійно.

– Ви Аритея Горбиста?

– Я. Ви напевне через Злобного.

– Так. Ви давали свідчення. І ми би хотіли ще дещо спитати.

Жінка якийсь час стояла наче вагалася що має сказати. Так, наче в ній боролися дві різні постаті. Але потім вона так само спокійно відступила від дверей, кивнула головою і сказала:

– Проходьте.

Вони увійшли до квартири. Кажуть, що люди з певними проблемами світосприйняття не вміють тримати чистоту біля себе. Довкола них хаос. А вони повністю безпорадні аби привести своє житло, тай себе самих, до потрібного вигляду.

Але тут нічого з цього не було. Тут навіть не було натяку на це. Більше того, такої чистоти як тут Нік давно уже не бачив. Навіть у себе в дома він не тримає кращого порядку аніж був тут.

Все стояло на своїх місцях. Усюди чистота. У вітальні, куди вони зайшли, було все акуратно складене. Видно, що тут не просто нині було наведена чистота на скору руку. Тут так заведено.

– Отже, що ви хочете почути? – спитала жінка, коли вони вже вклалися в м’які крісла, котрі стояли навпроти дивану, на якому розмістилася господарка квартири.

– Ви не надто привітно висловлювалися щодо покійного вашого сусіда. – почав Нік. – Можливо, ви його знали краще аніж ми можемо собі уявити. І ми би хотіли почути щось більше.

– Справа в тому, що почали відкриватися нові факти. – почав Артем. – І нам потрібна ваша допомога.

Жінка поглянула на обох понурим поглядом. Вона довго мовчала. Так, наче з чимось боролася в середині себе. А потім зітхнула тяжко і почала говорити.

– Ви хочете почути мою сповідь? Адже так!? Ви вже все знаєте. Інакше чого би сюди приперлися. Що ж, нехай. Я маю що вам розповісти. Це я вбила Злобного. Так, я. І не дивиться не мене так. Думаю, ви знаєте, де я провела кілька років, перш ніж повернулася до нормального життя! А з чиєї доброї руки я там опинилася ви не здогадуєтеся? Ні! То подумайте добре, панове.

Жінка відвернула голову. На мить обом чоловікам стало якось не по собі. Навіть трохи лячно. Все ж таки з такою людиною в домі, від котрої не знаєш чого чекати наступної миті.

– Я вам огидна, правда!? Адже я з дурки! Хто знає, що може ця божевільна втнути! Хіба не це ви думаєте зараз! А як вам скажу – нічого. Я втомилася. Я втомилася так жити. Втомилася ховатися від себе самої. Втомилася від минулого, котре привидом тягнеться за мною.

Ви так і не знайшли мою маму чи не так? І не знайдете. Злоба добре зарив. Він разом з Саламом. Вони обидва. В мене на очах.