21

– І що ми їй скажемо? – спитав Артем, коли вони вийшли надвір – Може це просто однофамільці.

– Може і так. Але щось мені підказує, що ні. Зараз Олесь шукає всю інформацію про цю Горбисту. Може він щось і нариє.

Вони сіли в машину і рушили. Довкола були страшні пробки. Так, наче все місто скупчилося саме в цьому напрямку. І терас ж такому статися – коли вони їдуть. Але що поробиш – у них же немає якогось ордеру аби порушувати всі закони. Треба чемно вичекати свою чергу.

– Ну ми і попали. – бурчав водій. – Це ж треба так.

– Не бурчи. – відізвався Артем. – Яка тобі різниця де сидіти: в дежурній чи в машині.

В той самим момент у Ніка задзвонив телефон. Телефонував Олесь. І як завжди з цілою пачкою інформації.

– Привіт – відповів Нік. – Так, чую тебе. Ну. Ти це серйозно? А може це просто помилка? Ні! Ого! І як? Он як! Добре. Добре! Дякую! Ти молодець!

Він завершив розмову, поклав телефон до кишені і повернув голову до Артема.

– А ти казав, що ми не маємо з чим їхати.

– Що там?

– Олесь каже, що наша добропорядна сусідка є старшою дочкою Аліси. Зараз вона проживає там сама. Три роки тому вона вийшла з психіатричної лікарні, в котрій пробула довгих шість половиною роки. Час, приблизно, співпадає з часом зникнення Аліси.

– Оце так!

– Вона залишила собі мамине дівоче прізвище, бо Аліса його давно вже не використовувала. Сама ж Аліса носила прізвище чоловіка – Будка, під яким всі її знали. І якби не старі матеріали справи, то ми б навіть не здогадалися про це. Тому ніхто нічого не підозрював. Більше того, в лікарню вона потрапила у дуже важкому стані. Що саме сталося – ніхто до кінця не міг розібратися. Ну або не хотів. Потім наче б то їй трохи стало легше. А років зо три назад її відпустили,оскільки вона більше не становила ніякої загрози. Принаймні так було написано в заключенні.

– Думаєш, це зробила вона?

– Питання в іншому – навіщо?