9

Наступного ранку вони всі зібралися в одному кафе аби випити кави перед важким робочим днем. Це було не просто ранішнє підняття настрою. Це був певний ритуал, котрий вони підтримували ось уже кілька років.

– І так, що ми маємо? – спитав Нік.

– Всього по трохи. – відповів Артем. – Бажаючих його позбутися хоч відбавляй. Навіть не знаю, з кого почати. Підозрювані усі. Але одне але.

– Кажи.

– Мені здається, що ми ходимо по колу. Що десь ми звернули не туди в цьому лабіринті. Може ми щось пропустили. Або ще не дошукалися. Але мене не покидає думка, що ми йдемо не в тому напрямку.

– Згодна. – втрутилася Саша. – Усе, наче б то і є. Але щось не клеїться. Питання – чому? Бо не вистачає якогось пазлу аби скласти картинку.

– Може, давай ще раз на квартиру. – запропонував Артем. – Ми ж вчора так і не розгорнулися там.

– Слушна думка. – відповів Нік, котрий увесь час про щось думав. – Тільки от ви поїдете собі в цю подорож без мене. Я маю намір ще дещо перевірити. Машина мене та непокоїть. Вчора ще трохи піднапряг нашого комп’ютерного генія щодо неї і от що нам вдалося вияснити. Машина ця зареєстрована на такого собі Аристодема Тимофійовича Гладкого чи Радкого. Чи може Рудкого. Там вже й не розбереш.

– І що в тому такого? Дав їм покататися. Або продав. Або якийсь підставний водій.

– Ага. І довіреність виписав він їм з того світу. Він вже давно як переставився. І машину цю на початку двохтисячних купити не міг по одній простій причині – його вже як років з десять перед тим прийняли на цвинтарі. Звідси висновок напрошується сам по собі.

– Ну, тоді хто куди.