Старий компас

Минуло пів року. Війна все ще гуркотіла десь за дальнім обрієм, приносячи щодня тривожні звістки, але в селі Маркіяна життя йшло за своїм невблаганним коловоротом. Сонце сідало в туман, а тесля все так само слухав шепіт деревини.

Одного вечора до воріт майстерні під'їхав звичайний поштовий фургон. Маркіянові передали невеликий пакунок, загорнутий у грубий крафт-папір. Всередині лежав старий латунний компас — потемнілий від часу, але з ідеально справною стрілкою — і короткий лист, написаний знайомим розмашистим почерком, у якому більше не було колишньої нервової вібрації.

«Маркіяне, я нарешті знайшов свою справжню міру. Виявилося, що для того, щоб серце не збивалося з ритму, мені потрібно вдесятеро менше речей і вдесятеро більше справжнього змісту. Я передав залишки активів в управління фонду, закрив усі "хмарочоси" і... я тепер вожу медикаменти в сіру зону на старій "буханці". Там стеля іноді дуже низька — це просто дах вогкого бліндажа, — але дихається там легше, ніж у моєму колишньому офісі зі скляними стінами. Дякую, що навчили мене не перетискати пази душі. Компас — вам. Він колись належав моєму дідові, капітану далекого плавання. Я згадав про нього, коли намагався заповнити ту праву колонку на вашій дошці. Виявилося, мій шлях завжди був у мене в кишені, я просто боявся його побачити. P.S. Зробіть мені, будь ласка, просту лаву. Хочу поставити її під старою яблунею в саду батьківської хати. Мені тепер є для кого на ній сидіти, і я більше не поспішаю».

Маркіян ледь помітно усміхнувся, погладив прохолодний метал компаса і поклав його на полицю поруч зі своїми найкращими інструментами. Він знав: тепер Андрій не просто намагається втриматися на плаву — він нарешті почав жити.

А за дверима знову почувся тихий хрускіт гравію. Нова доля стукала в його двері, шукаючи свої справжні координати в цьому мінливому, але все ще прекрасному світі.