Дві колонки

Маркіян вказав на чистий, ідеально відшліфований обрізок дошки, що лежав на верстаку.

— Беріть олівець. Отой, теслярський, із графітом, що не змивається.

Андрій, наче загіпнозований, взяв грубий олівець. Його руки все ще дрібно тремтіли.

— Проведіть лінію посередині. Чітку й чесну. Зліва пишіть все, що ви «хочете». Все, що ваша жадібність, ваш страх поразки та фальшивий статус диктують вам кожну секунду. Оті розбомблені заводи, заблоковані рахунки, примарний статус, повернення в київські кабінети, де вас давно забули. Пишіть свою «стелю» ілюзій.

Андрій почав швидко писати. Графіт шкрябав по дереву. Список ріс, заповнюючи колонку: «Врятувати активи», «Повернути вплив», «Купити новий об'єкт», «Переграти конкурентів».

— А тепер справа, — голос Маркіяна став тихим, але важким, як удар столітнього дуба об землю. — Пишіть те, що вам дійсно потрібно ТУТ І ЗАРАЗ. Тілу — щоб воно не згоріло від інсульту завтра вранці. Душі — щоб вона нарешті почула тишу. Сім’ї — щоб вони бачили живого батька, а не зацькованого звіра, який вдома тільки присутнім тілом.

Андрій зупинився. Його рука з олівцем завмерла над чистою поверхнею. Він довго дивився на праву сторону дошки, і тиша в майстерні стала такою густою, що було чути, як у стіні точить дерево жук-шашель. Там було пусто. Сліпучо порожньо.

— Не знаєте? — Маркіян підійшов зовсім близько. Його рука, гаряча й міцна, наче загартована у горні, лягла на плече Андрія. — Ви так довго будували хмарочоси своїх бажань, що забули, де знаходиться фундамент ваших базових потреб. Ви задихаєтесь під завалами власної важливості. Те, що ви називаєте стратегією, — це лише істерика людини, яка тоне і хапається за залізні гирі, вважаючи їх рятувальними кругами. Стратегія життя починається з тверезої міри. Скільки тобі треба хліба, щоб не бути голодним? Скільки сну, щоб очі бачили світ? Скільки хвилин тиші, щоб почути власний дух?

Андрій повільно відклав олівець. Його плечі, що завжди були неприродно підняті, здригнулися і нарешті опустилися.

— Мені треба... — він замовк, ковтаючи гіркий клубок у горлі. — Мені треба, щоб цей проклятий гул у голові просто припинився. Я не пам'ятаю кольору неба над моєю хатою. Я не пам'ятаю, коли останній раз просто сидів із дружиною, не перевіряючи котирування. Я живу в майбутньому, якого не існує, і в минулому, яке померло.

— Тоді почніть із великого видиху, — Маркіян забрав дошку. — Зменште свою стелю до реального зросту. Відпустіть те, що ви вже давно не контролюєте. Дерево росте повільно, але воно стає дубом. Трава росте миттєво, але її зрізають і забувають за день. Вибір за вами — бути міцним дубом у руїнах чи сухою травою в позолоченому полі.