Хвіст амбіцій

Тишу села, що зазвичай переривалася лише гавканням псів чи віддаленим гулом фронту, розірвав звук, який тут чули рідко — нервовий, безперервний сигнал дорогого авто, що застрягло в багнюці біля воріт. До майстерні влетів Андрій. Його вдяганка — брендовий спортивний костюм, який виглядав безглуздо серед тирси, і годинник ціною в невелику сільську хату — кричали про вчорашній статус. Але обличчя... Обличчя було попелясто-сірим, з сіткою дрібних зморшків навколо очей, що безупинно смикалися, наче від невидимого струму.

— Маркіяне, мені сказали, ви людина діла, — Андрій майже кричав, не випускаючи з рук смартфона, що вібрував кожні десять секунд, наче комаха, що помирає. — Мені треба... мені треба щось таке, щоб не збожеволіти. Або ні, мені треба план! Розумієте? Війна все сплутала. Мої заводи на сході під обстрілами, логістика в пеклі, рахунки заблоковані, партнери розбіглися, як щури. Я намагаюся врятувати хоч щось, кручусь двадцять чотири на сім, сплю по три години, а таке відчуття, що я тону в гудроні! Я хочу більше ресурсів, мені потрібні сили, щоб відвоювати своє, а вони вислизають крізь пальці!

Він почав міряти кроками майстерню, здіймаючи хмари тонкої тирси. Його енергія була хаотичною, розірваною, вона билася об стіни, наче загнаний птах. Він хапався за інструменти, відкладав їх, безперервно перевіряв сповіщення. Він був людиною, яка бігла на місці, зношуючи власне серце до основи.

Маркіян навіть не підвівся. Він продовжував обережно притискати кришку скриньки до основи, перевіряючи щільність прилягання.

— Сідайте, Андрію, — спокійно сказав тесля. Його голос звучав як низький оксамитовий дзвін, що миттєво приглушив істерику гостя. — У вас забагато повітря в легенях. Ви так глибоко вдихнули свої вчорашні амбіції, що просто забули видихнути. А природа влаштована так: без повноцінного видиху наступного вдиху не буде. Ви просто задихаєтесь від власних накопичень.