Дихання дуба

У майстерні Маркіяна сьогодні панував важкий, але шляхетний запах мокрого мореного дуба — дерева, яке пролежало під водою століття, а тепер знову вчилося дихати повітрям. Сонце, заломлюючись крізь запилені шибки, малювало на підлозі вигадливі візерунки, схожі на топографічні карти невідомих земель, де кожна порошинка здавалася мікроскопічним супутником. Маркіян працював над невеликою скринькою — замовленням для когось, хто прагнув зберегти крихку пам'ять минулого у надійному футлярі.

Кожен рух теслі був наповнений зосередженою тишею. Він підганяв пази «ластівчиного хвоста», використовуючи тонке японське долото, сталь якого була такою гострою, що зрізала волокна майже беззвучно. Це була ювелірна робота, де помилка в пів міліметра могла виявитися фатальною. Дерево — це жива субстанція, воно має свій характер і свій ритм. Якщо зробити з’єднання занадто вільним — виріб розсиплеться від першого ж протягу; якщо занадто тугим — дуб, що реагує на кожну зміну вологості, просто розірве сам себе зсередини, не витримавши власної напруги.

— Бачиш, — пробурмотів Маркіян, звертаючись до дубової плашки, ніби до старого знайомого, — ти хочеш розширюватися, коли волого, і стискатися, коли сухо. Тобі потрібне місце для дихання. Якщо я тебе затисну в кайдани своєї ідеальної міри, якщо я змушу тебе бути незмінним — ти тріснеш. Ти просто не витримаєш тиску моїх очікувань.

Ті, хто бачив Маркіяна за роботою, часто ловили себе на дивній думці: він не мав віку. В один момент він здавався древнім, як саме коріння цього дуба — біла, як сніг, борода, погляд, що бачив ще дореволюційні зими та перші польоти людей у космос. А в наступну мить, коли він одним легким, майже танцювальним рухом підіймати важкий верстак, щоб підкласти тріску під ніжку, в ньому прокидалася сила молодого атлета. Його тіло було ідеальним інструментом, загартованим десятиліттями щоденної праці, в якому не залишилося місця для жодного зайвого м’яза чи пустого жесту. Він був втіленням рівноваги — тієї самої, про яку шепотіли його вироби.