Межа пройдена

 Вітер згинав криві гілки дерев, що без перестанку билися у вікно.

 Якби їх не змінили якраз цієї осені, то Даяна була впевнена: ті розбилися б та наробили лиха в домі, у якому й без цього було неспокійно.

 Її квапливе дихання щоразу збивалось, проте дівчина вперто продовжувала стояти та зберігати хоч уявний спокій.

 Для кого це потрібно? Для неї самої, бо вона знала: збожеволіє, щойно задумається про все, що відбулось.

 Тому спонукала свої думки рухатись в іншому темпі, оминаючи тривогу та вигадуючи щось незначне.

 Її погляд ковзнув по зачинених дверях кімнати, що злилися зі стінами та створили замкнений простір.

 Вона в пастці.

 Схопившись за цю думку, пальці дівчини дрібно затремтіли, а вона сама широко розплющила очі, що в світлі лампи віями кидали тіні на щоки.

 Ні. Ні. Ні.

 Що вона накоїла?

 Дрібні волосини, котрі залишилися попри гоління, встали на руках, де шкіра вкрилася сиротами.

 У напівтемряві її руки, здалося, були вкриті плямами, які зараз віддавали червоним, темним відливом.

 Щойно та поглянула на них, як кімнату заполонив крик.

 Крик, що наростав ще дужче, бо те, що вона стримувала, прорвало як греблю. Її відчайдушний поклик - більше до себе, ніж до когось іншого - відлунював від стін та стояв у вухах.

 Їй не потрібні свідки. Тому все, що вона не могла стримати, виривалося з неї доти, поки власні руки не зупинили та не здавили потік.

 Спечена долоня впилася в шкіру обличчя, не жаліючи себе та власних сил, котрих залишилося обмаль.

 Але це тривало ненадовго.

 Щойно власний голос пробив внутрішній захист, вона почала спішно шукати рушники.

 Шафа, яка в кутку кидала темну високу тінь, прочинилася, і звідти самі по собі вивалилися речі.

 Вона так довго ігнорувала їх, щоб скласти, але зараз було не до цього.

 Вражаюча гірка біля ніг була найменшою з проблем, коли її рухи квапливо нащупали м'яку тканину, що мала ввібрати все.

 Сині очі, котрі раніше засипали компліментами, справді були схожі на море. Від безвиході вони стали вируючим водним вихором, котрий несе горе не з власної вини, але приймає бій.

 У горлі пересохло, і лише зараз та відчула дряпаюче, металеве відчуття на язиці - єдине, що можна було відчути зараз.

 Від цього клубок, що Даяна так довго стримувала десь глибше, нудотно підходив усе ближче й ближче до виходу.

 Червона рідина, що зараз стала тригером, наяву та всередині підводила її до прірви.

 Їй страшно.

 Страшно обернутися.

 Страшно побачити все наяву й зрозуміти, що вона - жахлива людина.

 Що вона зруйнувала життя.

Своє.

Його.

Їхнє.

 З її губ, попри обставини, вирвався смішок, що в глухій тиші налякав ще більше.

 Її.

 За ним знову настала всепоглинаюча, недосяжна та лякаюча тиша, що тиснула на тіло сама по собі.

 Вона була з усіх боків, її можна було торкнутися мізинчиком. Проте здавалось, зроби вона один рух - і позбудеться кінцівки в ту ж мить.

 Лише тремтіння, більше не контрольоване нею, було єдиним дійством, якого вона собі навіть не дозволяла.

 Гілка знову вдарила у вікно, дощ пришвидшився. Але шум, який він створив, змусив її знову здригнутися й нарешті стиснути той рушник у кулаці чіпкими пальцями.

 Короткі нігті впилися навіть через грубу поверхню, залишаючи півмісяці на й так кривавих долонях.

 Наступної миті по голій підлозі скрипнули домашні милі капці в розвороті - сюрреалістична деталь, якби не звук, котрий був єдиним із того, що вона свідомо зробила сама.

 Власна синява очей, ще широко розкрита й безприховно тривожна, завмерла, щойно голова знову поглянула прямо, від різкості зметнувши волосся.

 Вона перестала тремтіти.

 Криваве тіло, що, за відчуттями, ще хвилину тому вона залишила без нагляду...

 Зникло.

 Але кожна деталь - від ножа, що стирчав із грудини, встромлений на адреналіні, до хлюпаючого звуку рідини на підлозі - досі стояла перед очима та назавжди закарбувалася у вухах і пам'яті, ще не витіснена травмою чи часом.

Крап. Крап. Крап.

 З далекої частини будинку почулися виразні краплі - скоріш за все, з ванної, хоча відкритого крана чи течії води вона до того не чула.

 Це змусило задерев'яніти тіло, що й без того почувалося важким і лякаюче неслухняним.

 Двері повільно відчинилися, пропускаючи смужку світла, яка освітила її профіль.

 Невелика горбинка на носі, бліда порцелянова шкіра, схожа на алебастр через свій колір і стан, у якому зараз зчитувалися переляк і шок такої сили, що власні очі могли лише повільно, як у уповільненій зйомці, повернутися на рип скрипучих петель.

 Ті прочинилися повністю, і в двері прослизнула голова:

 - Люба? Все в порядку?

 Дихання зникло...

 Власне, а не чоловіка перед нею, що хвилину тому лежав на підлозі, яка зараз була кришталево чистою.

 Мертвий.

 Він мав бути безжиттєвим зборищем кісток, органів та крові, але в меншому літражі - бо чимала її кількість витекла, щойно ніж відірвався від шкіри, і залишилася поруч із ним.

 Вона пам'ятала очі, чий карий, темний колір почала поглинати безвихідь та власний кінець, що забирав життя.

 Пам'ятала, як кожна крапля, що стікала безперервним потоком, швидко втягувалася в тканину, але все одно проходила далі, через тонкий шар одягу.

 Але зараз перед Даяною постала постать.

 Його темне волосся, якого не встигла торкнутися сивина, зараз чітко - як і все життя - постало перед нею живішим за всіх живих і за неї саму.

 Його силует залишався лякаючо спокійним у тому безперервному виру думок, які вирували, але різко зупинилися разом із його появою.

 Замість відповіді, щойно та поглянула в зіниці чоловіка. Затримтіла тиша - яка, здавалося, зупинила свій рух кістлявих пальців, що відчувалися дотепер, - знову порушив крик.

 Наповнений не просто болем.

 А жахом.

 Справжнім, непідробним, що своїм гидким, пахучим, мідним станом нарешті підібрався до неї на повну силу.