Розділ 9

Яскравий зелений напис зник. Слідом за ним розчинилися й останні надії на перезавантаження чи аварійну евакуацію.

​Натомість мене поглинула суцільна, важка темрява. Я більше не відчував свого тіла — ні шраму на плечі, ні смертельної рани в грудях, ні навіть холоду землі під ногами. Був лише я і порожнеча.

​А потім просто посеред цього безмежного нічого спалахнув напис. На відміну від попередніх системних повідомлень, він горів криваво-червоним, агресивним кольором:

​GAME OVER

​Я вдивлявся в ці дві літери, і в моїй голові одна за одною вибухали думки. Гра? Це все була просто гра?! Наші смерті, наш біль, штурм острова піратів, кров Миргарда на моїх руках, останній відчайдушний подих Найри... Усе це — просто набір нулів та одиниць?

​Раптом тишу розірвав різкий, шиплячий шум пневмоприводу.

​Капсула, яка до цього стискала мене, здригнулася. Герметична кришка повільно поповзла вбік, впускаючи всередину різке, стерильно-біле світло ламп. Повітря, що хлинуло мені в легені, пахло озоном і дешевим пластиком.

​— Сука! — щосили закричав я, зриваючись на хрип.

​Мої очі сльозилися від яскравого світла. Я спробував підвестися, гарячково обмацуючи груди — там не було жодної рани. Жодного натяку на кров. Тільки легкі липкі сліди від датчиків.

​Перед моєю капсулою стояв чоловік середнього віку. На ньому була проста робоча форма синього кольору з якимось логотипом на кишені. У руках він тримав планшет і дивився на мене з помітним роздратуванням, наче я заважав йому закінчити зміну.

​— Ну чого ти розкричався? — буденним тоном промовив технік, навіть не підводячи очей від екрана. — Вставай, вдягайся. Альфа-тест гри закінчено.

​— Що?! — я витріщився на нього, важко дихаючи й тримаючись за край капсули. Моя голова паморочилася, а реальність навколо здавалася занадто пласкою і несправжньою порівняно з шумом моря у Східному Плато. — Який альфа-тест?! Які... які кредити за перевтому?!

​— Звичайні, — зітхнув він, роблячи якусь позначку в планшеті. — За понаднормовий час у симуляції. Тобі нарахують компенсацію на особистий рахунок. Давай, звільняй кабіну, у нас графік.

​Я схопив його за лацкан робочої куртки, ледь не вивалившись із капсули:

​— Яка гра?! Це мала бути кріокапсула! Я мав прокинутися через триста років після катастрофи! Де Східне Плато?! Де інші?!

​Технік нарешті здивовано поглянув на мене, а потім прикро похитав головою:

​— Кріокапсула? Хлопче, ти переплутав приміщення. Те відділення, яке тобі було потрібне — з колонізаторами та довгостроковим сном — навпроти по коридору. А тут у нас тестування віртуальних світів нового покоління. Ти сам підписав згоду на повне занурення без збереження пам'яті для чистоти експерименту.

​Я повільно розтиснув пальці й безсило опустився на край пластикового ложа.

​Усе, що я пережив. Кожен бій, кожна втрата, кожне слово Брона, Найри, Гвідо, Миргарда... Це був просто згенерований код. Помилка у дверях кабіни. Безглузда, дурна випадковість.

​— То це... просто гра? — тихо, майже пошепки запитав я, дивлячись на свої абсолютно чисті, без жодного мозоля, руки. — А коли вона... коли вона вийде в реліз?

​Технік глянув на датчики моєї капсули й знизав плечима:

​— Ну, враховуючи кількість багів, які ти там виявив, десь через рік. Не раніше. Але не хвилюйся, за участь в альфі тобі буде знижка. П'ять відсотків на купівлю особистої домашньої капсули. Дрібниця, а приємно.

​Я нічого не відповів. Я просто дивився перед собою, відчуваючи, як у грудях замість порожнечі починає рости щось зовсім інше. Надія.

​Рік по тому

​Затишна кав'ярня на розі вулиці була наповнена тихим гомоном людей та ароматом свіжої випічки. За вікном шумів дощ, стікаючи краплями по склу.

​Я сидів біля вікна, повільно попиваючи гарячу каву. Під моїми очима залягли глибокі темні синці від хронічного недосипання — останні кілька місяців я працював на трьох роботах, брав будь-які зміни й майже не спав. Але на моєму обличчі вперше за цей довгий, важкий рік грала спокійна, щаслива посмішка.

​— Нарешті я її купив, — тихо промовив я сам до себе.

​Випивши каву одним великим ковтком, я залишив гроші на столі, схопив куртку й майже вибіг на вулицю. Дощ приємно холодив обличчя, але я його не помічав. Я майже біг додому.

​Увірвавшись до своєї квартири, я навіть не став розбирати речі. Швидко роздягнувся, скидаючи з себе важкий одяг реального світу, який за цей рік став мені абсолютно чужим.

​Посеред кімнати височіла вона. Моя власна, новенька, глянсово-чорна капсула віртуальної реальності. Офіційний реліз.

​Я обережно заліз всередину, опускаючись у м'яке, ергономічне нутро апарату. Кришка капсули безшумно поповзла вгору, відрізаючи мене від шуму міста, від сірих буднів, від світу, де я був ніким.

​Я заплющив очі й видихнув одне-єдине слово:

​— Пуск.

​Гучний, знайомий шум пневматики заповнив кабіну. Наступної миті стовп різнокольорових, яскравих променів промайнув крізь мої закриті повіки. Спалах світла засліпив мене, стираючи межі реальності.

​Я відчув, як моє тіло знову наповнюється силою. Я знову відчував вагу меча в руці та шорстке дерево лука за спиною. Десь далеко попереду почувся ледь чутний шум моря, що б'ється об скелі Східного Плато.

​— Я йду, друзі, — прошепотів я, відкриваючи очі назустріч новому світанку.