Розділ 8

Минуло ще два тижні. Східне Плато, яке раніше здавалося мені надійною фортецею, почало змінюватися. Спочатку це були дрібниці, на які ніхто, крім мене, не звертав уваги.

​У понеділок вранці я помітив, як один із портових вантажників тричі поспіль підійшов до тієї самої бочки, підняв її, пройшов три кроки, поставив назад і знову повернувся до початку маршруту з абсолютно пустим поглядом. Коли я спробував заговорити з ним, він лише кліпнув і механічно вимовив: «Гарний день для роботи у порту». Точно ту саму фразу він сказав мені ще тричі, аж поки Брон не відтягнув мене за плече.

​Наступного дня в порту на дві години зник шум хвиль. Вода просто застигла, перетворившись на ідеально рівне, блискуче дзеркало, хоча вітер продовжував гнати хмари по небу. Рибалки злякано хрестилися, а староста Сер лише бурмотів щось про «гнів морських духів». Але я знав: духи тут ні до чого. Світ навколо нас тріщав по швах, як погано написана програма.

​Того ранку ми сиділи на кухні нашого будинку. Найра розливала по кухлях гарячий трав'яний відвар, а Гвідо, який нарешті почав повертатися до життя, знову розкладав на столі свої улюблені фішки, намагаючись прорахувати вартість нових стріл.

​Раптом знадвору пролунав різкий, неприємний свист.

​Тук!

​Важкий болт, випущений із потужного арбалета, пробив дерев'яну віконницю наскрізь і зі свистом встромився просто в центр нашого масивного обіднього столу, застрягши за кілька сантиметрів від руки Гвідо.

​Гвідо з криком відскочив, ледь не перекинувши лаву. Брон миттєво схопився, перехопивши сокиру, яка завжди стояла поруч, а я інстинктивно потягнувся за луком Миргарда, що тепер висів у мене за спиною.

​— Усі на підлогу! — скомандувала Найра, вихоплюючи свій кинджал.

​За вікном було тихо. Жодних кроків, жодних криків погоні. Лише легкий ранковий вітерець колихав розбиту віконницю.

​Я обережно підійшов до столу. У самому центрі стільниці тремтів важкий залізний болт. До його древка брудним шкіряним ремінцем був прив'язаний шматок товстого пергаменту.

​Але дивним було не це.

​Шкіряний ремінець і сам пергамент ледь помітно миготіли. Кожні кілька секунд вони ставали напівпрозорими, оголюючи під собою дрібні блакитні символи, що світилися в напівтемряві кімнати, а потім знову набували нормального вигляду.

​— Не чіпай його, Роні, — напружено прошепотів Брон, підходячи ближче. — Це якась чортівня.

​— Це не чортівня, — тихо відповів я, відчуваючи, як по спині пробіг холодний піт. — Це послання. І я, здається, знаю, від кого.

​Я протягнув руку й акуратно, намагаючись не торкатися миготливих «глючних» зон, зняв пергамент із болта. Щойно я розгорнув його, блакитне мерехтіння на мить посилилося, виводячи на папері літери, які складалися в слова.

​Це був почерк Скрапа.

Я розгорнув тремтячий пергамент. Блакитні літери, що проступали крізь текстуру паперу, наче криві пікселі на поламаному моніторі, вишикувалися в короткі, нерівні рядки.

​Я почав читати вголос, і мій голос мимоволі здригнувся від огиди:

​«Хі хі... Я вас знайшов, хі хі...

Думали, заховалися за своїми дерев’яними стінами? Думали, Східне Плато вас урятує?

Я йду за вами, хі хі...

Я вирву ваші серця, хіхіхіхіх!

Особливо твоє, Сплячий. Твоє серце буде моїм найкращим трофеєм. Хі-хі... Скоро зустрінемося».

​Щойно я дочитав останнє слово, пергамент у моїх руках різко спалахнув яскраво-блакитним полум’ям. Я скрикнув і випустив його. Папір не згорів на попіл — він просто розпався на дрібні світні квадратики, які розтанули в повітрі за секунду, не залишивши навіть запаху диму.

​Лише залізний болт усе ще стирчав посеред столу, але тепер він виглядав як звичайний шматок іржавого металу.

​У кімнаті запанувала мертва тиша.

​— Що за чортівня?.. — першим подав голос Гвідо, його обличчя стало білішим за туман за вікном. Він повільно підійшов і пальцем торкнувся місця на столі, де щойно зник папір. — Він... він що, чаклун? Як цей папір просто взяв і розсипався на іскри?

​— Це не чари, — глухо сказав я, розглядаючи свої пальці, на яких не залишилося жодного опіку. — Це щось інше. Світ ламається, і Скрап якимось чином навчився цим користуватися. Або хтось допомагає йому користуватися цими «дірами» в реальності.

​Брон важко сперся на руків’я своєї сокири. Його очі звузилися, а на щелепах заходили жорвна:

— Мені байдуже, чаклун він, мутант чи привид із минулого. Він погрожує нашому дому. Він іде сюди. І цього разу ми не тікатимемо в ліси.

​— Постривайте, — Найра підійшла до вікна й обережно виглянула крізь пробиту віконницю на вулицю. — Якщо цей болт прилетів прямо в наше вікно, значить, хтось випустив його з даху сусіднього будинку. Або... його принесли прямо в місто. Смітярі вже тут, у Східному Плато. Вони ходять серед нас.

​Ця думка змусила мене здригнутися. Натовп на ринку, мовчазні вантажники в порту, які поводилися як зациклені манекени... Що, як Скрап уже підпорядкував собі тих, хто зламався разом із цим світом?

​— Нам треба до Сера, — рішуче сказав я, закидаючи лук Миргарда за плече. — Якщо місто під загрозою, староста має знати. До того ж, я хочу зрозуміти, чому половина його людей у порту сьогодні ходять по колу і говорять заскриптованими фразами. Щось велике насувається на Східне Плато. І Скрап — лише частина цієї бурі.

​Брон кивнув і коротко кинув Гвідо:

— Збирай фішки. Купуй стільки пороху й болтів, скільки зможеш унести. Живим ми Скрапу не здамося.

​Гвідо, попри весь свій страх, миттєво згріб монети зі столу й серйозно кивнув. Жарти закінчилися.

​Ми вибігли на вулицю. Туман став ще густішим, і крізь його сіру завісу обриси будинків Східного Плато здавалися розмитими, наче недофарбовані задники на старій театральній сцені. Десь удалині, з боку головних воріт, пролунав перший, ледь чутний, але такий знайомий скрегіт заліза...