Розділ 8

Минуло ще два тижні. Східне Плато, яке раніше здавалося мені надійною фортецею, почало змінюватися. Спочатку це були дрібниці, на які ніхто, крім мене, не звертав уваги.

​У понеділок вранці я помітив, як один із портових вантажників тричі поспіль підійшов до тієї самої бочки, підняв її, пройшов три кроки, поставив назад і знову повернувся до початку маршруту з абсолютно пустим поглядом. Коли я спробував заговорити з ним, він лише кліпнув і механічно вимовив: «Гарний день для роботи у порту». Точно ту саму фразу він сказав мені ще тричі, аж поки Брон не відтягнув мене за плече.

​Наступного дня в порту на дві години зник шум хвиль. Вода просто застигла, перетворившись на ідеально рівне, блискуче дзеркало, хоча вітер продовжував гнати хмари по небу. Рибалки злякано хрестилися, а староста Сер лише бурмотів щось про «гнів морських духів». Але я знав: духи тут ні до чого. Світ навколо нас тріщав по швах, як погано написана програма.

​Того ранку ми сиділи на кухні нашого будинку. Найра розливала по кухлях гарячий трав'яний відвар, а Гвідо, який нарешті почав повертатися до життя, знову розкладав на столі свої улюблені фішки, намагаючись прорахувати вартість нових стріл.

​Раптом знадвору пролунав різкий, неприємний свист.

​Тук!

​Важкий болт, випущений із потужного арбалета, пробив дерев'яну віконницю наскрізь і зі свистом встромився просто в центр нашого масивного обіднього столу, застрягши за кілька сантиметрів від руки Гвідо.

​Гвідо з криком відскочив, ледь не перекинувши лаву. Брон миттєво схопився, перехопивши сокиру, яка завжди стояла поруч, а я інстинктивно потягнувся за луком Миргарда, що тепер висів у мене за спиною.

​— Усі на підлогу! — скомандувала Найра, вихоплюючи свій кинджал.

​За вікном було тихо. Жодних кроків, жодних криків погоні. Лише легкий ранковий вітерець колихав розбиту віконницю.

​Я обережно підійшов до столу. У самому центрі стільниці тремтів важкий залізний болт. До його древка брудним шкіряним ремінцем був прив'язаний шматок товстого пергаменту.

​Але дивним було не це.

​Шкіряний ремінець і сам пергамент ледь помітно миготіли. Кожні кілька секунд вони ставали напівпрозорими, оголюючи під собою дрібні блакитні символи, що світилися в напівтемряві кімнати, а потім знову набували нормального вигляду.

​— Не чіпай його, Роні, — напружено прошепотів Брон, підходячи ближче. — Це якась чортівня.

​— Це не чортівня, — тихо відповів я, відчуваючи, як по спині пробіг холодний піт. — Це послання. І я, здається, знаю, від кого.

​Я протягнув руку й акуратно, намагаючись не торкатися миготливих «глючних» зон, зняв пергамент із болта. Щойно я розгорнув його, блакитне мерехтіння на мить посилилося, виводячи на папері літери, які складалися в слова.

​Це був почерк Скрапа.

Я розгорнув тремтячий пергамент. Блакитні літери, що проступали крізь текстуру паперу, наче криві пікселі на поламаному моніторі, вишикувалися в короткі, нерівні рядки.

​Я почав читати вголос, і мій голос мимоволі здригнувся від огиди:

​«Хі хі... Я вас знайшов, хі хі...

Думали, заховалися за своїми дерев’яними стінами? Думали, Східне Плато вас урятує?

Я йду за вами, хі хі...

Я вирву ваші серця, хіхіхіхіх!

Особливо твоє, Сплячий. Твоє серце буде моїм найкращим трофеєм. Хі-хі... Скоро зустрінемося».

​Щойно я дочитав останнє слово, пергамент у моїх руках різко спалахнув яскраво-блакитним полум’ям. Я скрикнув і випустив його. Папір не згорів на попіл — він просто розпався на дрібні світні квадратики, які розтанули в повітрі за секунду, не залишивши навіть запаху диму.

​Лише залізний болт усе ще стирчав посеред столу, але тепер він виглядав як звичайний шматок іржавого металу.

​У кімнаті запанувала мертва тиша.

​— Що за чортівня?.. — першим подав голос Гвідо, його обличчя стало білішим за туман за вікном. Він повільно підійшов і пальцем торкнувся місця на столі, де щойно зник папір. — Він... він що, чаклун? Як цей папір просто взяв і розсипався на іскри?

​— Це не чари, — глухо сказав я, розглядаючи свої пальці, на яких не залишилося жодного опіку. — Це щось інше. Світ ламається, і Скрап якимось чином навчився цим користуватися. Або хтось допомагає йому користуватися цими «дірами» в реальності.

​Брон важко сперся на руків’я своєї сокири. Його очі звузилися, а на щелепах заходили жорвна:

— Мені байдуже, чаклун він, мутант чи привид із минулого. Він погрожує нашому дому. Він іде сюди. І цього разу ми не тікатимемо в ліси.

​— Постривайте, — Найра підійшла до вікна й обережно виглянула крізь пробиту віконницю на вулицю. — Якщо цей болт прилетів прямо в наше вікно, значить, хтось випустив його з даху сусіднього будинку. Або... його принесли прямо в місто. Смітярі вже тут, у Східному Плато. Вони ходять серед нас.

​Ця думка змусила мене здригнутися. Натовп на ринку, мовчазні вантажники в порту, які поводилися як зациклені манекени... Що, як Скрап уже підпорядкував собі тих, хто зламався разом із цим світом?

​— Нам треба до Сера, — рішуче сказав я, закидаючи лук Миргарда за плече. — Якщо місто під загрозою, староста має знати. До того ж, я хочу зрозуміти, чому половина його людей у порту сьогодні ходять по колу і говорять заскриптованими фразами. Щось велике насувається на Східне Плато. І Скрап — лише частина цієї бурі.

​Брон кивнув і коротко кинув Гвідо:

— Збирай фішки. Купуй стільки пороху й болтів, скільки зможеш унести. Живим ми Скрапу не здамося.

​Гвідо, попри весь свій страх, миттєво згріб монети зі столу й серйозно кивнув. Жарти закінчилися.

​Ми вибігли на вулицю. Туман став ще густішим, і крізь його сіру завісу обриси будинків Східного Плато здавалися розмитими, наче недофарбовані задники на старій театральній сцені. Десь удалині, з боку головних воріт, пролунав перший, ледь чутний, але такий знайомий скрегіт заліза...

Ми бігли щосили, майже наосліп прориваючись крізь липкий, білястий туман. Вулиці Східного Плато виглядали вимерлими, але це затишшя було фальшивим. Повітря навколо нас буквально вібрирувало від напруги, а час від часу простір прошивали ледь помітні блакитні спалахи, наче статична електрика на старому кінескопі.