Розділ 7

​Ніч ще не відступила, коли корабель безшумно причалив до кам'янистого берега.

— Усі готові? — тихо запитав капітан.

У відповідь пролунали лише короткі кивки.

По одному бійці почали спускатися в човни, а звідти — на берег. Вода тихо плюскотіла об каміння.

Я міцніше стиснув руків'я меча. Мої долоні були вологими від хвилювання, а шлунок усе ще неприємно стискався після нічної хитавиці.

​Миргард перевірив тятиву свого лука й прошепотів:

— Головне — не шуміти. Йди за моїм силуетом, Роні. І дивись під ноги, тут повно гострих уламків.

Ми рушили вперед.

​Острів був похмурим. Викривлені дерева росли просто зі скель, а над землею стелився густий туман. Десь удалині шуміло море. Попереду виднілися дерев'яні укріплення піратів — частокіл із грубо обтесаних колод, над якими височіли кустарні сторожові вежі.

Загін мовчки розділився на кілька груп. Наша трійка разом із двома бійцями Східного Плато мала зайти з флангу, поки основна група відвертатиме увагу біля головних воріт.

​До воріт залишалося не більше сотні кроків. Ми просувалися крізь зарості папороті. Раптом попереду щось хруснуло. Я завмер, вдивляючись у туман. На мить мені здалося, що силует вартового на вежі якось дивно смикнувся, ніби кадри кінострічки прокрутилися назад і вперед. Я моргнув, списуючи це на втому.

​І раптом...

— Тривога!

Ніч розірвав різкий крик. Вартовий таки помітив рух у тумані.

Наступної миті над островом ударив важкий залізний дзвін.

— Ворог! На нас напали! — заревіли голоси з глибини табору.

​Усе вибухнуло хаосом.

Гримнули перші постріли з мушкетів. Важкі свинцеві кулі з тріском виривали шматки кори з дерев навколо нас.

Стріли зі свистом розсікали повітря.

— Вперед! — заревів один із командирів Східного Плато попереду.

Пролунав потужний вибух — підривники підпалили бочку з порохом біля стіни. Частина дерев'яної огорожі розлетілася на друзки, засипавши землю трісками й землею.

​Пірати виступили назустріч. Це були розлючені, брудні люди в обтріпаних камзолах та шкіряних куртках, озброєні важкими абордажними шаблями й сокирами.

— Не дати їм перегрупуватися! — крикнув Миргард, миттєво натягуючи тятиву.

Його рухи були неймовірно швидкими й точними, наче комп'ютерний алгоритм прораховував кожен постріл.

Свист.

Перша стріла влучила одному з піратів просто в груди, зупиняючи його на бігу.

Друга збила арбалетника з вежі — той із глухим криком полетів донизу.

​Я вихопив меч і кинувся вперед, намагаючись не відставати від Миргарда.

Довкола лунав дзвін сталі.

Мечі зустрічалися із шаблями, висікаючи іскри в передсвітанкових сутінках.

Сокири врізалися в щити з глухим, страшним тріском.

Повітря наповнили крики, постріли та гуркіт вибухів. Острів перетворився на суцільне поле бою, де лінія фронту розмивалася щосекунди.

​Раптом збоку з туману вискочив здоровило з масивною сокирою. Я не встигав підняти меч — мої думки запізнювалися на частку секунди, я намагався прорахувати кут його замаху, як вчив військовий статут, але тут потрібні були рефлекси.

— Роні, пригнись! — крикнув Миргард.

Я інстинктивно впав на коліна. Над моєю головою зі свистом пролетіла стріла Миргарда, поціливши нападнику в горло. Той випустив сокиру й замертво впав поруч.

— Дякую... — видихнув я, підводячись.

Миргард лише коротко кивнув, уже дістаючи наступну стрілу:

— Не розслабляйся!

​Раптом я відчув різкий біль у плечі.

— А-а!.. — вирвалося в мене.

Якась шалена стріла ковзнула по правому плечу, розірвавши куртку й плоть. Тепла, густа кров одразу потекла по руці, роблячи пальці липкими, а руків'я меча — ковзким.

Та часу думати про рану не було. Навколо панував справжній хаос.

Лунали постріли.

Гриміли вибухи.

Дзвеніла сталь.

Повсюди чулися крики поранених і передсмертні стогони.

​Я відбив незграбний удар шаблі іншого пірата, різко штовхнув його ногою в живіт і озирнувся, шукаючи очима Миргарда...

І в ту мить світ навколо мене ніби сповільнився. Звуки бою стали глухими, мов під водою.

Я побачив Миргарда за кілька метрів від себе. Він стояв на невеликому кам'яному виступі, спокійний, зосереджений, і саме натягував тятиву для чергового пострілу в бік ворожих укріплень.

Раптом із-за густих дерев на пагорбі, де ховалися залишки арбалетників, вилетіла стріла.

Повільно...

Нестерпно повільно, залишаючи в моїй уяві ледь помітний білий слід траєкторії...

Вона врізалася йому просто в голову.

​Миргард навіть не встиг нічого сказати. Його очі на мить широко розкрилися — у них не було страху, лише глибоке, майже дитяче здивування. Лук випав із його безсилих рук, пальці розтиснулися, і він важко впав горілиць на холодну землю.

​— МИРГАРД!!! — мій власний крик здався мені чужим і занадто гучним.

​Я кинувся до нього, не звертаючи уваги на бій навколо.

Усе навколо ніби перестало існувати. Я більше не чув ні вибухів, ні пострілів, ні криків переможців. Лише власне важке, хрипке дихання й калатання серця у скронях.

Я впав перед ним на коліна.

Кров із мого пораненого плеча стікала на його сірий плащ, змішуючись із брудом, але я цього вже не відчував.

— Ні... ні... Миргард, підводься, — шепотів я, гарячково трясучи його за плече. — Давай, це ж просто... це просто квест. Так не має бути. Підводься!

Він не ворухнувся. Його погляд став скляним, спрямованим кудись у сіре, байдуже небо.

— Чому?.. — прошепотів я, і мій голос остаточно зірвався. — Чому ти?!..

Очі пекли від сліз, які змішувалися з потом і пилом на моєму обличчі. Я безсило стиснув кулаки, залишаючи брудні сліди на його одязі.

Та війна не чекала. Бій ще тривав, хоча для мене він уже закінчився.

​...

​Лише через деякий час усе затихло. Піратський табір був повністю захоплений. Ми перемогли.