Розділ 6

 Ранок видався важким.
Я ледве розплющив очі. Перед ними все пливло, голова гуділа, а легка нудота зовсім не додавала настрою.
— Ох... Більше я стільки не питиму... — пробурмотів я, тримаючись за голову.
Повільно підвівшись, я спустився до трактиру.
За столом уже сиділи Брон, Найра, Миргард і Гвідо.
Усі виглядали однаково кепсько.
— Доброго ранку... — тихо привітався я.
— Якого ще доброго?.. — простогнав Гвідо, тримаючись за голову. — Хто придумав ранок після «Персової особи»?
— Ти сам учора просив ще одну чарку, — усміхнулася Найра, хоча й сама морщилася від кожного руху.
— Це був не я... Це була моя друга особистість...
— І вона теж була жадібною, — фиркнув Миргард.
Навіть Брон не втримав легкої усмішки.
Невдовзі трактирниця принесла легкий сніданок: теплу кашу, свіжий хліб і трав'яний відвар.
— Сьогодні без алкоголю, — сказала вона, ставлячи кухлі на стіл. — Після вашого вчорашнього гуляння це буде корисніше.
— Дякуємо... — майже хором відповіли ми.
Деякий час усі мовчки снідали.
Після кількох ложок каші життя потроху почало повертатися.
Брон першим порушив тишу.
— Ну що, відпочили. І що робитимемо далі?
Гвідо відразу ожив.
— Добре було б знайти спосіб підзаробити фішок. Сто фішок від Сера швидко закінчаться.
— Згодна, — кивнула Найра. — Бо дорога ще довга.
— Потрібна якась робота, — додав Миргард. — Просто сидіти без діла не можна.
Саме в цей момент повз нас проходила та сама дівчина, що обслуговувала нас учора.
Вона випадково почула останні слова й зупинилася.
— Перепрошую... Я ненавмисно підслухала вашу розмову.
Брон підняв голову.
— І що порадиш?
— Якщо шукаєте роботу, сходіть до дошки оголошень на центральній площі.
— Дошка оголошень? — перепитав я.
— Так. Там мешканці залишають замовлення. Можна знайти найрізноманітнішу роботу: охорону караванів, полювання на небезпечних тварин, пошук загублених речей або збір рідкісних рослин.
Очі Гвідо одразу заблищали.
— І за це добре платять?
Дівчина усміхнулася.
— Якщо впораєтеся із завданням — так.
— Оце вже цікаво, — потер руки Гвідо.
— Які зараз є замовлення? — запитала Найра.
— Знаю одне, яке ще ніхто не взяв. Лікарська лавка шукає людей для пошуку та збору цілющих трав. Кажуть, платять непогано.
Брон кивнув.
— Почнемо з цього.
Я допив трав'яний відвар і підвівся.
— Тоді не гаймо часу.
Гвідо теж підскочив із місця.
— Якщо за траву платять добре, то сьогодні ми станемо найбагатшими збирачами бур'яну в усьому Східному Плато!
— Спочатку знайди той бур'ян, — усміхнулася Найра.
Ми розрахувалися за сніданок і вирушили до центральної площі, де на нас уже чекала дошка оголошень.

Ми швидко дійшли до центральної площі. Посеред неї стояла велика дерев'яна дошка оголошень, уся обвішана пожовклими клаптиками паперу, шматками шкіри та дерев'яними табличками. Біля неї товпилося кілька мисливців, найманців і звичайних мешканців, уважно читаючи завдання.
— Подивімося, що тут є, — промовив Брон.
Гвідо вже протиснувся вперед.
— Ого... Тут роботи вистачить на пів життя.
Він почав читати вголос:
— «Убити трьох болотяних гончаків...» Не хочу.
— «Доставка вантажу...» Теж нецікаво.
— «Знайти загублений медальйон...» Е-е... Нудно.
Найра легенько відсунула його.
— Дай сюди.
Вона уважно пробігла очима по оголошеннях і зняла одну табличку.
— Ось. «Лікарській лавці потрібні люди для пошуку та збору цілющих трав. Оплата — дві фішки за кожен повний мішок. За рідкісні трави — окрема винагорода.»
— Це вже більше схоже на роботу, — кивнув Миргард.
— А якщо знайдемо багато рідкісних трав, то ще й непогано заробимо, — додав Гвідо, уже рахуючи щось у голові.
Брон зірвав оголошення з дошки.
— Вирішено. Беремо це завдання.
Ми зареєстрували його в писаря, який сидів поруч із дошкою, отримали коротку карту місцевості та список потрібних рослин.
— Шукайте уважно, — сказав писар. — Деякі трави ростуть лише поблизу старих руїн або біля джерел. І дивіться під ноги. Останнім часом у тих місцях стало неспокійно.
Ми переглянулися.
— Зрозуміло, — відповів Брон.
За кілька хвилин ми вже стояли біля головних воріт Східного Плато.
Вартові мовчки відчинили важкі дерев'яні ворота.
— Успіхів, — сказав один із них. — І повертайтеся до заходу сонця.
— Постараємося, — відповів Брон.
Ми залишили поселення й рушили стежкою, що вела до лісу.
Попереду йшов Миргард, уважно оглядаючи місцевість. За ним крокували Брон і Найра. Гвідо раз у раз звірявся зі списком трав, бурмочучи собі під ніс:
— Червоний соняшник... срібний мох... кровоцвіт... Ну й назви...
Я лише усміхнувся.
Здавалося, сьогодні нас чекала звичайна робота зі збору трав.
Але після всього, що ми вже пережили, ніхто не вірив, що цей день мине спокійно.

Як не дивно, день минув тихо й спокійно.
Після всіх пригод останніх днів це навіть здавалося підозрілим.
Миргард ішов попереду, уважно оглядаючи місцевість.
— Чисто, — час від часу коротко повідомляв він.
Ми неспішно рухалися лісовими стежками, уважно вдивляючись під ноги.
— Ось кровоцвіт, — промовила Найра, нахиляючись до невеликої рослини з темно-червоними листками.
— А ось срібний мох, — додав я, показуючи на вкритий блискучими нитками камінь.
Гвідо лише фиркав.
— Ніколи б не подумав, що колись зароблятиму на бур'янах...
До самого вечора ми знаходили потрібні трави, акуратно зрізали їх, складали в мішки й вирушали далі.
Жодних мутантів.
Жодних дивних мерехтінь.
Жодних аномалій.
Навіть Брон почав трохи розслаблятися.
— Схоже, сьогодні нам справді пощастило, — сказав він.
До заходу сонця ми повернулися до Східного Плато.
Не гаючи часу, одразу попрямували до лікарської лавки.
За прилавком стояв літній чоловік у довгому зеленому плащі.
Він уважно оглянув наші мішки.
— Бачу, працювали старанно.
Він почав перебирати трави.
— Кровоцвіт... добре.
— Срібний мох... чудово.
— Корінь жовтого листа... теж є.
Закінчивши огляд, аптекар дістав невеликий мішечок із фішками.
— За все разом... сімдесят дві фішки.
Гвідо миттєво насупився.
— Сімдесят дві?
— Саме так.
— Та ви тільки на одному кровоцвіті заробите втричі більше!
— Це звичайна ціна.
— Звичайна? — обурився Гвідо. — Ми цілий день лазили по хащах, ризикуючи життям!
Аптекар спокійно знизав плечима.
— Ніхто вас не змушував.
— Добре... Тоді сімдесят вісім.
— Сімдесят дві.
— Сімдесят сім.
— Сімдесят дві.
— Хоч сімдесят п'ять.
— Сімдесят дві.
Гвідо тяжко зітхнув.
— Ну хоча б одну фішку зверху. Для гарного настрою.
Аптекар мовчки подивився на нього, після чого усміхнувся.
— Гаразд... За те, що всі трави добре висушені й акуратно складені... тримай ще дві фішки.
Він поклав на стіл ще дві.
Гвідо широко посміхнувся.
— Оце вже зовсім інша розмова!
Аптекар похитав головою.
— За все життя ще не зустрічав людини, яка торгувалася б за дві фішки так завзято.
— Саме тому вони в мене й залишаються, — гордо відповів Гвідо, швидко ховаючи зароблені фішки.
Ми дружно розсміялися.
Попрощавшись із аптекарем, ми вирушили до трактиру.
Усередині, як завжди, було людно й гамірно.
Ми зайняли вже звичний крайній стіл.
Невдовзі принесли вечерю — гаряче м'ясо, свіжий хліб, тушковані гриби та кухлі прохолодного пива.
— Ну що, — підняв кухоль Брон, — за перший спокійний день за довгий час.
— І щоб таких днів було більше, — додала Найра.
— І щоб платили за них краще, — не втримався Гвідо.
Усі засміялися, цокнулися кухлями й нарешті змогли спокійно повечеряти.