Розділ 5

Після короткої розмови з вартовими важкі дерев'яні ворота зі скрипом відчинились, і ми нарешті зайшли до поселення Східне Плато.
Я завмер, роздивляючись усе навколо.
Після кількох днів дороги крізь руїни, ліси, грибні хащі та Кам'яні Джунглі це місце здавалося майже справжнім містом.
Широкими вулицями ходили люди. Одні несли важкі мішки із зерном, інші котили дерев'яні бочки, треті торгували просто неба. З усіх боків лунали розмови, сміх, стукіт молотків і скрип возів.
Повітря було наповнене запахами смаженого м'яса, свіжої риби, диму та пряних трав.
— Оце так... — тихо промовив я.
Найра усміхнулася.
— Подобається?
— Після всього, що ми пройшли... здається, ніби я знову потрапив у цивілізацію.
— Не поспішай із висновками, — засміялася вона. — Тут теж вистачає своїх проблем.
Гвідо вже крутив головою на всі боки.
— Подивіться, скільки крамниць... — захоплено прошепотів він. — Тут можна добряче заробити.
Брон лише похитав головою.
— Тільки не встигни продати власні чоботи.
— Якщо добре заплатять — подумаю, — хитро посміхнувся Гвідо.
Усі тихо засміялися, а ми рушили далі головною вулицею, прямуючи до будинку старости поселення.

Щойно ми опинилися в поселенні, кожен одразу знайшов собі справу.

Брон попрямував до будинку старости. Перед дорогою він лише кинув через плече:

— Не наробіть дурниць. Побачимося ввечері.

— Та хто, ми? — усміхнувся Гвідо.

— Саме ти, — навіть не озираючись, відповів Брон.

Гвідо тільки пирхнув і швидким кроком рушив до торгових рядів.

— Таке місце не можна залишити без уваги. Тут точно знайдеться щось, на чому можна заробити.

Миргард перевірив тятиву свого лука й коротко мовив:

— Піду поговорю з місцевими розвідниками. Треба знати, що діється навколо.

— Добре, — кивнув Брон.

Найра теж не стала гаяти часу.

— Я зайду до коваля. Моя фауспушка давно просить ремонту.

За кілька хвилин усі розійшлися в різні боки.

Я залишився сам.

Стояв посеред широкої вулиці, проводжаючи поглядом своїх нових товаришів.

«І що тепер?..»

Кілька хвилин я просто дивився навколо. Поселення жило своїм життям. Люди поспішали у справах, діти бігали між будинками, торговці голосно вихваляли свій товар.

Я знизав плечима.

— Гаразд... Якщо вже всі зайняті, то й я трохи прогуляюся.

Без особливої мети я рушив вузькими вуличками.

Невдовзі будинки почали змінюватися. Їх ставало менше, а в повітрі з'явився свіжий запах води.

Попереду почувся скрип деревини, гуркіт бочок і гучні вигуки людей.

Я вийшов до причалів.

Переді мною відкрилася величезна гавань.

Десятки дерев'яних помостів далеко врізалися у воду. Біля них були пришвартовані рибальські човни, невеликі баржі та кілька великих торгових суден. 

На причалах кипіла робота.

Кремезні вантажники переносили на плечах важкі мішки, котили бочки й тягали важкі ящики. Звідусіль лунала лайка, сміх і гучні команди.

— Та куди ти його преш, клешнорукий?! Не туди став!

— Очі роззуй! То не той ящик!

— Купу поніс! Якого тобі в дишло?!

— Ти, опришку кальмара, ще раз так кинеш бочку — я тобі клешні повідриваю!

— Та не спи! Судно саме себе не розвантажить!

— Лівіше неси! Лівіше! Та не в мою ногу, йолопе!

Після кожного вигуку лунав дружний регіт. Було видно, що вони давно працюють разом і така лайка для них — звична справа, а не справжня сварка.

Один із вантажників, помітивши, що я стою й витріщаюся на них, широко всміхнувся.

— Чого став,? Перший раз порт бачиш?

— Якщо руки сверблять — хапай мішок, роботи всім вистачить!

Усі навколо знову зареготали.

І в цей момент хтось поклав руку мені на плече.
Я здригнувся й різко обернувся.
Переді мною стояв Миргард.
— Нас чекають. Ходімо.
Я мовчки кивнув, і ми рушили головною вулицею. Навколо вирувало життя: люди голосно торгувалися, сміялися, носили товар, а торговці навперебій вихваляли свій хлам.
Невдовзі ми дійшли до великого двоповерхового будинку старости.
Миргард відчинив двері, і ми зайшли всередину.
За великим дерев'яним столом уже сидів Брон. Навпроти нього розмістився літній чоловік із густою сивою бородою та проникливим поглядом.
Брон помітив мене й усміхнувся.
— А ось і він. Знайомся, Сере. Це Роні.
Староста уважно подивився на мене.
— Отже, це той самий Сплячий?
Я трохи ніяково всміхнувся.
— Мене звати Роні. Приємно познайомитися.
— А мене — Сер. Я староста Східного Плато.
Він жестом запросив мене сісти.
— Прошу.
Я подякував і сів у запропоноване крісло.
— Що трапилося? — запитав я, переводячи погляд із Брона на Сера.
Брон відповів спокійно:
— Зараз дочекаємося Найри та Гвідо, тоді й почнемо.
Наче почувши його слова, двері відчинилися.
До кімнати зайшов Гвідо, а слідом за ним — Найра.
Гвідо виглядав невдоволеним.
— Я майже збив ціну вдвічі, а ви мене сюди покликали! Ще хвилина — і той торговець сам би мені доплатив!
Найра лише закотила очі.
— Та невже?
— Кажу тобі! Він уже був готовий...
Не встиг Гвідо договорити, як Найра легенько вдарила його кулаком у плече.
— Ой! — скривився він. — За що?!
— Щоб менше вихвалявся.
У кімнаті пролунав тихий сміх.
Навіть суворий Сер ледь помітно усміхнувся.
— Бачу, дорога у вас була не нудною, — сказав він, дивлячись на всіх присутніх. — А тепер, коли всі зібралися, можемо поговорити про справу.

— І що ти хочеш нам запропонувати? — запитав Брон, уважно дивлячись на Сера.
Староста не став ходити навколо.
— Ви проведете кількох бродячих торговців до Західного тракту й назад. Якщо дорогою помітите щось незвичайне — повернетеся й розкажете, що сталося. Нам потрібно з'ясувати, чому зникають каравани.
Гвідо відкинувся на спинку стільця й примружився.
— А що ми за це отримаємо?
Сер ледь усміхнувся.
— Знав, що ти поставиш саме це запитання.
— Бо задарма навіть риба не клює, — хмикнув Гвідо.
— За успішне виконання кожен із вас отримає по сто фішок. Крім того, усі трофеї, які знайдете дорогою, залишаться вашими. Якщо ж знайдете бодай один із зниклих караванів і повернете товар — половина вартості вантажу теж буде вашою.
Очі Гвідо одразу заблищали.
— Уже цікавіше...
Брон перевів погляд на нього.
— Не поспішай рахувати фішки. Спершу треба повернутися живими.
— Це само собою, — усміхнувся Гвідо. — Мертвим гроші ні до чого.
Найра тихо зітхнула.
— Якщо там справді щось винищує цілі каравани, легкої прогулянки не буде.
— Саме тому я звернувся до вас, — відповів Сер. — Ви вже довели, що вмієте виживати там, де інші гинуть.