Розділ 4

Розплющивши очі, я побачив стелю.

Поруч почувся голос Найри:

— О, вижив. Це добре.

Я подивився на неї й запитав:

— Що трапилося?

— Ти потрапив під вибух Вогняного Яйця й знепритомнів. Ми майже всіх перемогли.

— А Скрап вижив?

— Він утік... Але може повернутися.

Я підвівся й вийшов із будиночка.

Навколо панувала розруха.

Хтось лагодив паркан, інші тягли тіла Смітярів. Гвідо збирав із них усе цінне й бурмотів:

— Це можна продати... І це теж...

«Цей Гвідо думає лише про те, як нажитися», — промайнуло в мене в голові.

Брон сидів неподалік, підперши голову рукою. Його обличчя було похмурим і насупленим.

Я підійшов до нього.

Він важко зітхнув і промовив:

— Скрап повернеться... І цього разу не сам.

— То треба кудись іти.

Брон похитав головою.

— Куди? Праворуч — Кам'яні Джунглі. Ліворуч — Широкі Води. Позаду — Чорний Ліс. Попереду — Невідомі Землі.

Він на мить замовк.

— І всюди на нас чекає своя небезпека.

—Кам'яні Джунглі, кажеш? 

— я примружився, згадуючи мапу, яку ми вивчали перед виходом із табору. — Звучить як руїни колишнього мегаполіса. Я провів там перші години після кріокапсули. Там безліч завалів, вузьких вулиць і місць, де велика техніка Скрапа просто застрягне або не зможе розвернутися.  

Брон повільно підняв на мене свої важкі очі:

— Велике місто — це територія залізних монстрів і диких мутантів. Там легко сховатися, але ще легше стати здобиччю для того, хто навчився полювати в тінях бетонних скель.  

— Але Скрап на своєму важкому танку там не проїде, — наполягав я, відчуваючи, як у мені прокидається військовий аналітик. — На відкритій місцевості його броня й кулемети розкатають нас у тонкий млинець. Нам потрібні стіни, які захистять нас від його гусениць.  

Найра, що саме підійшла до нас, витираючи замурзане порохом обличчя, уважно слухала.

— У Кам'яних Джунглях є підземні комунікації, — тихо промовила вона. — Старі тунелі, куди сонце не заглядало сотні років. Смітярі туди боятимуться сунутися. Але там панує вічна темрява.

Гвідо, що проходив повз із цілим оберемком іржавих гільз та бронежилетів, знятих із убитих ворогів, раптом зупинився й хитро примружився:

— Підземелля... Хе-хе! Там лежать справжні скарби Сплячих! Але й тваринки там такі, що зжеруть разом із твоїми новими черевиками, Роні!

Брон важко підвівся з капота, який остаточно просів під його вагою. Він закинув свою важку сокиру на плече й пильно подивився на мене:

— Ну що, Сплячий. Ти вже показав, що вмієш битися. Тепер твій час обирати дорогу для мого народу. Куди ми йдемо, щоб дати Скрапу наш останній бій або сховатися від його гніву?  

День минав монотонно. Усі займалися прибиранням і лагодженням поселення до самого вечора.Увечері Брон зібрав усіх, щоб обговорити головне питання: що робити далі? Залишатися тут із великим шансом загинути або потрапити до рук Скрапа? Чи вирушити в дорогу, до Кам'яних Джунглів?Після довгого обговорення майже всі проголосували за те, щоб покинути поселення й вирушити до Кам'яних Джунглів.

Зранку я прокинувся від шуму та гамору. Усі збиралися в невідому дорогу. Лише я не знав, що робити. Речей у мене майже не було — усе, що мав, було при собі.

Через декілька годин усі вже були готові до дороги, навантажені, мов коні.

Ми вирушили в путь. Попереду, приблизно за сімдесят метрів від основної групи, йшов розвідник. За ним — Брон, поруч із ним Гвідо. Посередині колони йшло ще кілька людей, а замикали загін ми з Найрою.

Ми йшли вже кілька годин, аж раптом розвідник прибіг і повідомив:

— Попереду самотній кабан... Але якийсь дивний.

Ми з Найрою вирішили піти й подивитися, що не так. Розвідник повів нас до того місця.

— Де він? — запитала Найра.

Розвідник мовчки тицьнув пальцем.

Ми простежили поглядом у той бік.

І тоді я побачив кабана, розміром із бика. Але з ним було щось не так. Він проходив уперед приблизно сотню кроків, потім раптом починав мерехтіти й за мить знову опинявся там, звідки почав свій шлях. І так без кінця, по колу.

Найра наказала розвіднику:

— Вистріли в нього.

Розвідник натягнув тятиву, прицілився й випустив стрілу.

Стріла влучила точно в ціль.

У ту ж мить кабан зник.

— Що тут коїться? — промовив я.

— Де? — перепитала Найра.

— З кабаном, — відповів я.

— Яким кабаном? — здивовано переглянулися Найра й розвідник.

Я вказав на розвідника й запитав:

— То чого ти нас сюди привів?

У той самий момент Найра й розвідник немов завмерли на кілька хвилин. Їхні силуети мигнули, ніби зіпсоване зображення на старому екрані, а потім вони знову стали рухатися, наче нічого не сталося.

Найра здивовано подивилася на мене.

— А ти про кабана? Напевно, він утік, поки ми сюди йшли.

Ми з Найрою повернулися до групи й продовжили шлях. Попереду вже виднілися Кам'яні Джунглі. Скоро ми мали дістатися туди.

Раптом пролунав гул і гуркіт. Земля почала сильно тремтіти. Ми всі попадали на землю. Люди почали кричати, жінки плакати.

За мить усе стихло.

— Усі цілі?! — гучно прокричав Брон.

З різних боків почали лунати відповіді:

— Цілий!

— Усе добре!

Підвівшись, ми побачили стовп пилу праворуч від нас. Частина Кам'яних Джунглів зрівнялася із землею.

— Шлях буде ще небезпечнішим, — похмуро промовив Брон.

Я мовчки кивнув, і ми продовжили дорогу.

Коли ми увійшли до Кам'яних Джунглів, усі мимоволі затамували подих. Величезні будівлі, повністю вкриті рослинами, здіймалися високо над нами. Звідусіль лунав спів невідомих птахів.

Мою увагу привернув дивний писк збоку. Озирнувшись, я побачив щура, розміром із середнього собаку.

Він миттю юркнув у тріщину в землі.

Ми просувалися повільно, уважно розглядаючи все навколо.