Розділ 3

Я зрозумів, що лобове зіткнення з цією горою м'язів та кістяної броні — це вірна смерть. Навіть найменший із цих сікачів важив як хороший автомобіль. Коли тварюка була вже за кілька метрів, а від смороду її пащі закрутилася голова, я згадав перше правило тактики: *використовуй переваги рельєфу*.

Я різко крутнувся на п'ятах, відштовхнувся від землі й одним махом застрибнув на капот іржавої машини, що служила Брону за стіл.

Сікач не встиг загальмувати. З оглушливим тріском він врізався головою в залізний капот прямо під моїми ногами. Метал зігнувся навпіл, мене підкинуло в повітря, але я дивом утримав рівновагу. Монстр на мить остовпів від удару, стрясаючи масивною головою.

Цього моменту мені вистачило. Перехопивши важке руків'я саморобного меча обома руками, я з усього розмаху встромив заточений шматок фюзеляжу зверху вниз — прямо в єдине незахищене місце, яке відкрилося моєму погляду: м'яку складку шкіри на шиї за кістяним наростом.

Лезо з огидним хрускотом увійшло глибоко в плоть. Тварюка дико заверещала, хлинула густа темна кров, забризкавши мої джинси. Сікач забився в конвульсіях, завалюючись на бік, і потягнув зброю за собою, вирвавши її з моїх занімілих пальців.

Я важко важко дихав, серце виривалося з грудей, а руки тряслися так, що я ледь не впав із понівеченого капота.

Навколо все ще тривав бій. Брон своїм важким топором якраз розносив череп найбільшому вожаку, а Найра з даху автобуса чітким пострілом зняла третього мутанта. За кілька секунд усе було скінчено. Поселення знову занурилося в тишу, яку порушувало лише важке дихання бійців та шкварчання м'яса на багатті.

Брон витер закривавлену сокиру об шкуру на плечі, повільно повернувся в мій бік і подивився на тушу поверженого мною сікача, а потім — на мою тремтячу фігуру . Його суворе обличчя розпливлося в хижій, але схвальній посмішці.

— А студент із минулого має зуби, — громовим голосом промовив вождь, підходячи ближче. — Ти не побіг, як заєць. Для першої крові в новому світі — непогано. Найро, поверни йому залізо. Він його заслужив.

Найра спритно зіскочила з автобуса, підійшла до туші, одним рухом висмикнула ніж  витерши його об траву, протягнула мені руків'ям уперед. У її погляді більше не було тієї холодної ворожості, лише прихована цікавість.

— Тримай, Сплячий, — тихо сказала вона. — Тепер ти один із нас. Принаймні, поки не доведеш протилежне.

Я взяв ніж, відчуваючи, як долоні все ще приємно гріє прохолода металу. Страх нікуди не зник, але всередині з'явилося дивне відчуття: я зміг. Я вижив.

Брон підійшов до вогнища, відрізав чималий шматок смаженого м'яса прямо з рожна і кинув його мені.

— Їж, Роні. Тобі потрібні сили. Триста зим — це довгий сон, а наш світ не любить слабких. Тепер, коли ти довів, що вмієш тримати залізо, розкажи докладніше про свій 3333 рік. Що це за «експеримент», який закинув тебе сюди?

Я сів на уцілілий край капота, тримаючи в одній руці гаряче м'ясо, а в іншій — свій перший трофей, і приготувався говорити. 

В той день коли я погодився на експеримент так то почну .

День почався як завжди ранок Універ пропозиція  від якої важко відмовитися . Обіцяли заплатити хороші гроші 

Цілих тисячу кредитів в той час на ці гроші можна було прожити аж місяц не економлячи .

Я погодився і пішов в дослідницький центр підписав неглядя договір і ліг в капсулу я не знаю що трапилося збій , глюк чі наступив той парад планет про який ти згадував. Я не знаю і ось я тут і що робити я не знаю .

Промовив Роні . 

Брон підпер своєю великою долонею підборіддя й задумався.

— Значить, ти був студентом... Недовченим студентом, — нарешті промовив він.

Я мовчки кивнув.

— Розповідай усе від самого початку.

Я важко зітхнув.

— Добре... Почну з того дня, коли погодився на експеримент.

Я втупився у вогонь.

— День почався як завжди. Ранок, університет... Потім нам запропонували взяти участь у випробуванні нової технології. За це обіцяли заплатити цілу тисячу кредитів.

Я гірко посміхнувся.

— Тоді це були великі гроші. На них можна було майже місяць жити й майже ні в чому собі не відмовляти.

Я зробив паузу.

— Я погодився. Прийшов до дослідницького центру, підписав договір, навіть не читаючи його... Потім ліг у кріокапсулу.

Я опустив очі.

— А далі... темрява. Я не знаю, що сталося. Збій? Катастрофа? Чи той самий Парад Планет, про який ти згадував? Не знаю. Отямився вже тут... І що тепер робити — теж не знаю.

Брон ще кілька секунд мовчав.

— Значить, ти хлопець із минулого...

Він повільно підвівся.

— Нічого. Навчимо. Якщо хочеш вижити в новому світі — навчишся.

Я здивовано підняв голову.

— Навчите?

— Якщо сам не дурітимеш.

Я ковтнув клубок у горлі.

— А... де тут можна переночувати? І... привести себе до ладу?

Брон уважно подивився мені в очі.

— Схоже, ти кажеш правду.

Він простягнув руку в бік майже відновленої дерев'яної огорожі.

— Он там стоїть будиночок мисливця. Його господар загинув кілька місяців тому. Відтепер житимеш там.

— Дякую...

Я підхопив рюкзак і рушив у вказаному напрямку.

Будиночок виявився зовсім маленьким. Швидше дерев'яною хатиною, ніж справжнім будинком.

Усередині стояло просте дерев'яне ліжко, застелене великою вовчою шкурою, невеликий стіл із табуретом та стара шафа.

Розкішшю тут навіть не пахло.

Я поклав рюкзак біля стіни, сів на ліжко й відчув, як усе тіло починає важчати.

— Який же довгий був цей день...

Не встиг я заплющити очі, як сон одразу забрав мене.

Тим часом у житлі Брона

Брон мовчки дивився у вогонь.

— Найро.

— Так, батьку?

— Придивляйся до Роні. Не знаю чому... але щось із ним не так. Занадто вже дивний він для людини.