Розділ 2

РОЗДІЛ 2
Тінь зникла а кроки потрохи віддалилися .
Я полегшено видихнув, хоча коліна все ще продовжували зрадницьки тремтіти. Небезпека минула, але серце все одно калатало десь у горлі. Повільно, наче скляний, я підвівся на ноги й почав просуватися до виходу, намагаючись не шуміти ні одягом, ні кроками.
Навколо знову зазвучав ліс: цвірінькали якісь дивні птахи, у кущах шурхотіли дрібні звірята, вітер м'яко тріпав листя, що проросло крізь бетон. Світ здавався диким, але водночас дивно живим.
Я обережно вийшов на колишній ґанок наукового центру, прикриваючи очі від яскравого сонця, і почав оглядати горизонт. Мій погляд зачепився за далеку лінію зруйнованих хмарочосів.
Там, далеко між зеленими дахами, у небо піднімався тонкий, але чіткий стовп сірого диму.
Він не був схожий на хаотичну лісову пожежу — дим ішов стабільно з одного місця.
«Там можуть бути люди? Напевно...» — ця думка спалахнула в голові, наче рятівний вогник. Життя серед цього зарослого згарища цивілізації раптом отримало бодай якусь мету. Якщо там є люди, вони розкажуть, який зараз рік. Пояснять, що сталося. Нагодують, зрештою.
Я міцніше перехопив лямки наплічника, якщо його можна було так назвати, ще раз прислухався й почав спускатися сходами вниз, до розбитої дороги. Йти довелося навпростець через джунглі, що колись були проспектом. Кожен мій крок супроводжувався обережним загляданням під ноги: хто знає, які пастки чи дикі звірі ховаються в цій густій траві.
Але що ближче я підходив до джерела диму, то виразнішим ставав ще один звук, який змусив мене насторожитися. Це не було гарчання монстра. Це був ритмічний, металевий стукіт і далекe людське кричання.

Я наближався повільно прислуховуючись до кожного шуму до шелесту трави та скожним метром я чув все сильніше то є люди та вони говорять на рідній мові але якісь дивні нібито якийсь не зрозумілий акцент

Фрази короткі рублені різкі раптом шум за спиною я різко розвернувся і мій погляд зосередився на дулі     не зрозумілої футерестичні зброї .

-Хто ти .

Спитала мене мила дівчина у дивних обладунках ніби зібрані з різних кусків металобрухту .

-Мине звуть Роні і не розумію що коїться навколо я щойно проснувся в кляті капсулі .

- Роні дивне ім’я твоє Кріокапсула такого поселення я не знаю так старший вирішить

Вона махнула зброєю і промовила

-        вставай 

-        Зброю маєш то давай сюди

-        Зброї не маю відповів я

-        Туди іти тобі потрібно мовила вона  .

Дивно промовила вона я повільно встав в повний ріст та попрямував до проходу на який вказала дівчина .

Я намагався йти рівно, але спиною відчував холодний погляд і націлене дуло її дивної зброї. Металеві пластини її саморобних обладунків тихо побрязкували при кожному кроці. Цей звук позаду діяв на нерви гірше за гарчання того ранкового монстра.

Ми пройшли крізь пролом у старій бетонній стіні, густо обплетеній ліанами. Щойно ми опинилися по інший бік, моєму погляду відкрилося те саме місце, звідки піднімався дим.

Це було щось на зразок табору або невеликого укріпленого поселення. Навколо великого багаття, над яким на рожні смажилося м'ясо якоїсь невідомої мені тварини, тулилися кілька десятків людей. Всі вони виглядали дивно: одягнені в шкури та обрізки старого тактичного одягу, обвішані якимись дротами, гільзами та блискучими шматочками заліза. Навіть розмовляли вони дивно — мова наче й наша, але слова перекручені, короткі, мов команди.

Коли ми увійшли, розмови вмить стихли. Десятки очей вирячилися на мене. Мої чисті джинси та футболка з футбольним м'ячем тут виглядали так, наче я прибув з іншої планети.

Дівчина злегка підштовхнула мене прикладом у спину, скеровуючи до центру табору, де на великому іржавому автомобільному капоті, що служив за стіл, сидів кремезний чоловік із густою сивою бородою. На його плечах лежав важкий плащ із вовчої шкури, а обличчя перетинав глибокий шрам.

— Кого привела, Найро? — громовим голосом запитав він, не зводячи з мене важкого погляду.

— Знайшла біля старого Джерела, батьку, — відповіла дівчина (тепер я знав її ім'я). — Каже, Роні. Каже, тільки-но виліз із «залізної капсула». Чистий. Зброї немає.

Старий повільно підвівся. Його зріст і кремезна постать змусили мене інстинктивно зробити крок назад, але Найра за спиною не дала мені відступити. Чоловік підійшов впритул, нахилився і буквально обнюхав мене, а потім зазирнув прямо в очі.

— З капсули?.. — перепитав він, і в його очах промайнуло щось схоже на подив, змішаний із глибокою недовірою. — Сплячі не прокидалися вже триста зим.

Старий важко зітхнув, повернувся до свого «столу» й узяв великий кухоль, зроблений із гільзи якогось снаряда.

— Ну, Роні, — промовив він, зробивши ковток. — Ти або дуже хитрий шпигун з інших руїн, або справді чудовисько з минулого, яке спало, поки наш світ руйнувався. Мене звати Брон. Я вождь цього роду. І зараз ти мені розкажеш усе: як ти вижив, хто твої люди і чому твоя капсула відкрилася саме зараз. Якщо збрешеш — станеш кормом для хижаків .

Всі навколо затамували подих, чекаючи на мою відповідь. Вони дивилися на мене як на прибульця. Мені потрібно було терміново щось говорити, аби захистити себе.

Добре  я відповім на ваші питання а ви на мої 

відповія я 

Ну з чого почати 

В 3333 році я вступив до університету 

На Військову кафидру вчився час йшов тут запропонували легкі кредити за один невеликий експеримент я погодився і тепер я тут.

Простий студент недоучка.

Який не знає що сталося і ви перші люди яких я зустрів.

Тепер твоя черга Брон шо тут сталося.

Брон відповів 

Десь приблизно тисячу зим тому все почалося по розповідях стариків в той день стався парад планет все небо стало червоним та люди стали зникати прямо на вулицях 8/10 людей зникло і все пішло шкереберть . Без людського фактору зика природа почала захоплювати території флора та фауна стала мінятися вона стала сильнішою,бистрішою, страшнішою, небеспешнішою .