Розділ 1. Пробудження

 Вибравшись із кріокапсули, я похитнувся. Ноги ще не слухалися, а все тіло тремтіло від холоду. У голові шуміло, ніби я не спав одну ніч, а провів у забутті цілу вічність.

Я відкрив невеликий ящик у узголів'ї капсули. Усередині лежали мої речі: темні джинси, футболка з принтом футбольного м'яча, громадянський ідентифікатор лямки наплічника закинув на пличе  та особисті дрібниці.

Швидко одягнувшись, я ще раз озирнувся.

Навколо панувала мертва тиша.

Ряди капсул тягнулися в темряву. Одні були відчинені й порожні. Інші залишалися закритими, але їхні панелі давно згасли. Метал покрився іржею, зі стелі звисали обірвані кабелі, а на підлозі лежав товстий шар пилу.

— Що тут сталося?..

Я рушив до виходу.

Кожен крок луною розносився величезним приміщенням. Здавалося, ніби минуло не кілька днів , а цілі століття.

«Даремно я погодився на той експеримент...» — промайнуло в голові.

Мене звати Роні.

Я був звичайним студентом першого курсу військової кафедри. Грошей, як завжди, не вистачало. Тому, коли в університеті запропонували взяти участь у випробуванні нової технології за винагороду в тисячу кредитів, я навіть не замислювався.

Якщо економити, цих грошей вистачило б майже на місяць життя.

Я прийшов до наукового комплексу, підписав договір, навіть не читаючи його. Хто взагалі читає всі ці десятки сторінок дрібного тексту?

Після цього мене зустріла привітна молода дівчина в білому халаті.

— Прошу за мною.

Вона провела мене довгими коридорами до великої конференц-зали, де вже чекали інші добровольці.

Попереду стояв літній учений із розпатланим сивим волоссям. Він говорив із таким захопленням, ніби ось-ось мав змінити історію людства.

— Кріокапсули стануть революцією! — вигукував він. — Вони дозволять чекати на створення ліків від невиліковних хвороб, зроблять можливими польоти до далеких зоряних систем і відкриють людству шлях до колонізації галактики!

Він ще довго розповідав про майбутнє, технології та великі перспективи.

Якщо чесно, я майже не слухав.

Мене цікавили лише обіцяні тисяча кредитів.

Невдовзі лекція закінчилася.

Нас провели до великого приміщення, де рівними рядами стояло близько десяти кріокапсул.

— Роздягніться до білизни, — спокійно сказала працівниця лабораторії. — Особисті речі складіть у комірки біля капсул. Після цього лягайте всередину. Решту зробить система.

Я переглянувся з іншими добровольцями.

Усі трохи нервували.

Але ніхто не відмовився.

Темрява.

Лише одна мить — і я вже прийшов до тями.

Одягнувшись, я востаннє озирнувся на ряди мовчазних кріокапсул і рушив шукати вихід із дослідницького центру.

Стіни вкривали глибокі тріщини. Крізь бетон пробивалися товсті корені та незнайомі ліани, які обплітали стіни й стелю. У багатьох місцях рослини розірвали підлогу, а природа повільно поглинала все, що колись створила людина.

Попереду виднівся довгий коридор, який закінчувався масивними металевими дверима.

Я схопився за ручку й потягнув.

Марно.

Двері лише трохи здригнулися. Здавалося, з іншого боку їх міцно тримало щось важке.

Я відійшов на кілька кроків, глибоко вдихнув і розігнався.

Удар плечем.

Саме так нас навчали вибивати двері на військовій кафедрі.

Перший удар.

Другий.

На третьому двері з оглушливим скреготом вирвалися назовні, розірвавши товсті ліани, що роками обплітали вхід.

Я інстинктивно прикрив очі рукою.

Яскраве сонячне світло різонуло по очах після темряви центру.

Зробивши кілька кроків уперед, я повільно проморгався...

І завмер.

Переді мною простягалося величезне місто.

Але це вже було не те місто, яке я пам'ятав.

Асфальт потріскався, а з тріщин виросли молоді дерева, які за довгі роки перетворилися на справжній ліс. Дороги майже зникли під густою травою та кущами.

Обабіч вулиць стояли іржаві остови автомобілів. Серед них траплялися й колишні левітуючі машини — тепер вони безсило лежали на землі, вкриті іржею, з розбитими антигравітаційними модулями.

Багатоповерхові будівлі майже повністю сховалися під зеленими ліанами. На дахах виросли дерева, а крізь розбиті вікна звисали товсті корені. Деякі будинки обвалилися, інші дивом ще стояли, хоча здавалося, що достатньо сильного пориву вітру — і вони впадуть.

Місто поглинула природа.

Не було чути шуму транспорту, людських голосів чи сирен.

Лише спів невідомих птахів, шелест листя та вітер, що гуляв порожніми вулицями.

Я повільно зробив крок уперед.

— Що... сталося з цим світом?..

Вітер доніс запах вогкої землі та незнайомих, занадто солодких квітів. Сонце гріло шкіру, але від цього видовища всередині все захололо.
Тисяча кредитів. Місяць безтурботного студентського життя. Усе це раптом перетворилося на порох. Тієї цивілізації, де ці гроші мали бодай якусь цінність, більше не існувало.
Я зробив ще кілька кроків уперед, і під моєю підошвою щось хруснуло. Я нахилився й підняв із трави порожню пластикову банку з-під енергетика. Етикетка майже повністю вицвіла, але фірмовий логотип, який я бачив щодня в університетських автоматах, усе ще можна було впізнати. Цей дрібний шматочок минулого змусив усвідомити реальність гостріше, ніж руїни хмарочосів. Це не сон.
Раптом тишу розірвав дивний звук.
Десь за два квартали звідси, з-за густих заростей колишнього торгового центру, пролунав глухий металевий удар, а за ним — протяжне, низьке ричання, яке зовсім не нагадувало жодну відому мені тварину. Птахи на деревах миттєво замовкли.
Я інстинктивно пригнувся, ховаючись за іржавим корпусом якогось футуристичного авто, і затамував подих. Військова кафедра вчила нас тактиці бою в міських умовах, але нас точно не готували до зустрічі з тим, що ховається в джунглях загиблого світу.

Виглянувши іза остово ржавого авто я бистро повернувся в в приміщення сховавшись біля вікна
Виглянувши із ного я відкинув зарослі і побачив величезну тінь яка накрила майже всю вулицю
Я забився поглубже згорнулася калачіком і трася від страху
А в голові голос Мами чітай все шоти підписуєш завжди чітай чому я її не послухав .
Серце калатало в грудях так сильно, що, здавалося, цей стукіт чути на всю вулицю. Я притиснув коліна до підборіддя, обхопив їх тремтячими руками й заплющив очі. Дихати намагався через раз, тихо-тихо, ніби це могло зробити мене невидимкою.