Пробудження Сторожа

Для Марка час ніколи не був рікою. Він був шаром пилу, що повільно осідав на плечах, притискаючи до землі. Десятиліттями Марко перебував у стані, який не був ані життям, ані смертю — лише важкою, нескінченною Присутністю. Його свідомість розчинилася в тріщинах Будинку, в іржавих ланцюгах, що обплітали його кістки, у холоді каменю. Він був в’язнем і в’язницею водночас, але з часом перестав бути певним, де закінчується одне й починається інше.

Спочатку прийшла Вібрація.

Вона не була звуком. Марко навіть не одразу зрозумів, що щось змінилося. Камінь просто… помилився. Так йому здалося. У фундаменті його свідомості стався ледь помітний зсув — не удар, а неправильність, відчуття, ніби світ на мить перестав збігатися сам із собою.

Для Марка, чиї нерви за десятиліття проросли крізь холодний підвал і сплелися з глибоким корінням Лісу, цей трепет відлунював дивно знайомо. Він розростався, набирав форми, поки не став схожим на удар величезного дзвона в порожньому соборі — глухий, без джерела, але неможливий для ігнорування.

Світ, який роками здавався нерухомим, раптом набув ритму.
Або лише вдав, що набув.

Спершу Маркові здалося, що цих ритмів забагато. Вони накладалися одне на одне, збивалися, створювали шум, у якому він тонув. Лише згодом — і з острахом — він дозволив собі подумати: ні. Їх не більше. Їх менше. Три.

Там, угорі, за межею підвалу, за шарами землі й коріння, билося життя. Марко відчував кожне скорочення м’язів, кожен поштовх крові, але не був певен, що робить це як спостерігач. Іноді здавалося, що ці удари проходять крізь нього, використовуючи його тіло як провідник.

Ці серця билися несинхронно. Їхній хаос різав вічний спокій Межі, мов подряпина на відполірованому камені. У цьому шумі Марко вловив знайомий, солодкувато-металевий присмак тривоги — той, що належить лише живим істотам, які ще не бачать хижака, але вже відчувають його присутність.

Він занурився глибше, хоча не пам’ятав, щоб робив це навмисно.

Перший ритм був важким і повільним. Він не поспішав, не збивався, не намагався втекти. Кожен удар віддавався в Марковому хребті глухим тиском, наче в землю забивали палі. Ця кров була густою від обов’язку й насиченою втомою. Марко відчував її як опору — як щось, на що можна сперти Будинок, не боячись, що він зрушить.

Другий ритм був болісно швидким. Він тремтів, перескакував, зникав і з’являвся знову, ніби боявся самого себе. У ньому було занадто багато електрики, занадто багато страху. Цей пульс резонував із Каменем так сильно, що Маркові на мить здалося: щось у його власних грудях здригнулося у відповідь. Думка була абсурдною — і саме тому налякала його.

Третій ритм Марко відчув не одразу. Він був холодним. Надто рівним. Серце билося з механічною точністю, без жодного сплеску, ніби це був не орган, а насос у занедбаній шахті. У цій крові не було надії — лише глуха готовність дійти до кінця. Цей спокій ідеально збігався з мертвою тишею підвалу, і від цього збігу Маркові стало тривожно.

Йому здалося, що він вдихнув. Ця думка з’явилася раніше, ніж саме відчуття. Його легені, давно перетворені на сухі міхи, наповнилися не повітрям, а вібрацією. Кожен удар сердець угорі посилав імпульс у Камінь, Камінь передавав його в ланцюги, і метал на зап’ястях Сторожа тихо скрипів. Іржа обсипалася, оголюючи тьмяне, неприродне сяйво.

Вібрація стала картою. Марко знав, де вони. Знав відстань між ними. І водночас не був упевнений, що це знання належить йому. Він відчував тепло вогню, яке намагалося чинити опір холоду, що піднімався від його тіла, і ця боротьба здавалася йому смутно знайомою.

— Ви тут… — прохрипів він.

Хрип не залишив його рота. Він піднявся крізь тріщини в підлозі, розійшовся корінням, вилетів на галявину шелестом листя. Артем здригнувся, не розуміючи чому.

Марко відчув це здригання — і вперше за багато років усвідомив, що його мука має відгук. Ця думка була небезпечною. Вона звучала занадто схоже на полегшення.

Йому хотілося повірити, що тепер він не один.
Але Будинок навчив його простій істині: те, що приходить у відповідь, рідко буває порятунком.