Табір під наглядом

Стара стоянка, яку знайшов Діма, виглядала так, ніби Ліс давно перетравив її, але навмисно не ковтнув повністю, залишивши як приманку. Це місце не було частиною живої природи; воно виглядало органом величезного організму, який давно перестав функціонувати. Посеред галявини лежало ледь помітне коло від старого багаття, обкладене потрісканим камінням, посивілим від лишайників. Воно нагадувало чорне, випалене око, що некліпно дивилося в небо, віддзеркалюючи порожнечу й спустошення. Трава навколо кострища не росла — земля там була витоптана до стану каменю, гладка й мертва, наче випалена кислотою.

Втоптані місця під намети, що колись слугували прихистком для інших мандрівників, тепер виглядали як шрами на тілі галявини. Земля просіла в жолоби, які нагадували обриси людських тіл. Було моторошно: здавалося, попередні гості не просто спали тут, а залишили в ґрунті свої відбитки назавжди. На краю стоянки стояв стіл із грубих дошок, що стали чорними й слизькими від вологи, врісши ніжками в мох, неначе природний виріст з-під землі. Поруч похилилася лава, обплетена цупким в’юном, чий натяг нагадував жили, що дрижать при дотику.

Усе тут свідчило, що люди колись приходили, але їхні сліди були блідими й несміливими, наче вони боялися залишити надто гучне нагадування про себе. Старі консервні бляшанки, що виднілися серед кущів, були наскрізь проїдені іржею й проросли корінням, перетворюючи сміття на частину лісового тіла.

На галявині панувала тиша, що не заспокоювала, а тиснула на барабанні перетинки. Повітря було нерухомим, наче застиглий холодець, і кожен рух хлопців залишав видимі хвилі, які повільно згасали, не маючи сили розірвати вакуум. Артем працював із маніакальною ретельністю. Він не просто вбивав кілочки — він намагався вирівняти намети за уявною лінійкою, постійно відходячи вбік, ніби перевіряв, чи не нахилилися дерева, чи не підкрався до нього Ліс. Йому важливо було, щоб табір виглядав як укріплений форпост, а не місце для сну. Коли він нарешті закінчив, то задоволено кивнув, але очі залишалися тривожними, як ніби він вже бачив те, чого ще не сталося.

Діма узявся за вогнище. Його рухи були механічними, без азарту, але сповненими холодного розрахунку. Сухі гілки лягали одна на одну у правильному порядку, утворюючи піраміду, що мала дати стабільне полум’я. Він розчистив місце для гітари та стільців, але робив це так, ніби створював захисне коло, за межі якого не повинна проникати тьма. Іноді йому здавалося, що коло дрижить самостійно, неначе Ліс тихо тестує межі.

Ігор займався кухнею з похмурою уважністю. Його неспішна манера нагадувала ритуал. Він розставляв консерви, каву й ніж, ніби від порядку залежало його життя. Кілька разів обмацав плече, де шкіра здавалася надто твердою, і стискав руків’я ножа ще сильніше. Порожнеча всередині нього на мить вгамовувалася, витіснена фізичною роботою, але він відчував, як Ліс перевіряє його броню на міцність. Кожен звук, навіть власний подих, здавався відлунням, що народжується з-під землі.

Коли табір був готовий, вони зупинилися. Машина остигла, і її звук став лише відлунням іншої епохи. Ліс мовчав, не шелестів, не співали птахи. Присутність чогось стародавнього відчувалася в повітрі, терпляче очікуючи, поки гості розслабляться.

— Гарне місце, — тихо сказав Артем. Його голос звучав незвично сухо в цьому вогкому повітрі.

Вони ще не знали, що ця стоянка була лише передпокоєм. Що справжній Господар місця вже відчув їхню присутність і зараз, глибоко під ногами, у темному підвалі Будинку, Сторож вперше за довгі роки розплющив чорні очі, а світ навколо них злегка похитнувся, ніби сама земля вдихнула і видихнула їхні страхи.