Зв’язок з Лісом

Коли двигун машини нарешті затих і над галявиною запала густа, майже ватяна тиша, Ліс перестав бути просто краєвидом за склом. Тепер він став середовищем, яке почало повільно і невідворотно проростати крізь них. Це не був фізичний напад — це було м’яке, вкрадливе заповнення внутрішніх порожнеч кожного з друзів важкою, прадавньою волею. Ліс не просто оточував їх; він почав всмоктуватися в їхні легені з кожним подихом, осідати попелом у думках і наповнювати вени своєю холодною, маслянистою темрявою. Вони ще думали, що розбивають табір, але насправді Ліс уже почав розбирати їх самих — деталь за деталлю, — щоб приміряти до своєї вічної, безжальної архітектури.

Артем першим відчув цю зміну. Вийшовши з машини, він замість очікуваної втоми відчув дивний, майже релігійний спокій. Ліс не вимагав від нього посмішок, світських розмов чи складних емоцій. Ліс вимагав лише одного — стійкості. Артем глянув на свої руки, якими він щойно вбивав кілочки для намету: пальці побіліли, м’язи налилися вагою, яку він раніше не знав. Вони були такими ж напруженими, як і двадцять років тому на тому проклятому будівництві, де життя розкололося навпіл.

Йому здалося, що слова «рівно тримай» не пролунали, а просто з’явилися — як напруга в м’язах.

Наказ змішувався з низьким, вібраційним гулом, що йшов прямо з-під підошов його черевиків. Артем ще не розумів, що Межа знайшла в ньому свій ідеальний «фундамент». Його готовність бути опорою для інших, його звичка нести чужі тягарі зробили його плоть податливою для трансформації в камінь. Він уже давно перестав належати собі, ставши лише функцією утримання, і Ліс з вдячністю прийняв цю жертву.

Діма відчув цей перехід інакше — як болісну зміну частоти. Щойно вони перетнули невидиму межу закинутої дороги, «приймач» у його голові раптом очистився від міського шуму. Він зрозумів це не одразу. Спочатку просто помітив, що кліпнув занадто пізно, а вдих вийшов коротшим, ніж мав би бути. Стоячи на галявині, Діма торкнувся поверхні старого столу й здригнувся. Це місце не було просто тихим; воно було стерильним. Ліс висмоктав звідси всі емоції попередніх людей, вичистив пам'ять землі, залишивши ідеальну порожнечу для нових гостей.

У цій порожнечі він вперше відчув Марка. Той не був людиною — він відчувався як джерело стародавнього статичного струму десь глибоко під корінням. «Ти такий самий, як я», — прошепотіла темрява прямо в мозок Діми. — «Тільки я вже перестав чути, а ти — скоро перестанеш опиратися». Діма був потрібен Межі як провідник. Його гіперчутливість, що все життя була прокляттям, тут ставала найціннішим паливом. Він мав стати сенсором системи, надчутливим нервом, який дозволить Каменю відчувати кожен порух тіні в радіусі багатьох миль.

Ігор помітив, що йому не хочеться піти. Не тому, що тут добре — просто варіант «піти» більше не здавався реальним. Його не лякала похмурість місця; він звик до бруду й заліза в гаражах. Але Ліс уже почав обережно промацувати його через ту саму зяючу пустку, що залишилася на місці серця після зникнення батька. Коли Ігор обмацував своє оніміле плече, він відчував дивне задоволення. Ця «задерев’янілість» була кращою за будь-який біль — це було передчуття абсолютної, монолітної непорушності.

Межа шукала саме таке тіло — міцне, витривале і порожнє всередині, щоб заповнити його волею Каменя без залишку. Ігор був ідеальним захисником, «корою» цього нового організму. «Ти шукав, куди втекти?» — шепотіла йому земля через вібрацію кроків. — «Більше не треба бігти. Тут ти станеш частиною вічного металу».

Вони працювали злагоджено, розкладаючи речі й готуючи вогнище, не підозрюючи, що їхня дружба вже перестала бути союзом трьох людей. Тепер вони ставали частинами єдиного механізму. Артем тримав конструкцію, Діма відчував загрози, а Ігор готувався стояти на смерть.

Три тріщини в людських душах ідеально збіглися з потребами Межі. Трансформація почалася, і перша ніч у Лісі мала стати моментом, коли їхні тіні  вперше не повторять рухів повністю — з невеликою, майже непомітною затримкою почнуть жити власним, спільним життям.